Тема, про яку я постійно говорю. І от вирішив зібрати докупи деякі речі, зв’язавши їх в одну історію.

Ті, хто читають мене не від учорашнього дня, чудово знають мої уподобання в українському футболі. Точніше, антиуподобання. Простіше кажучи – кого чи що я терпіти не можу.

А це, по-перше, комунальні ФК – бо витрачати комунальні гроші на футбол це блядство вищої міри. По-друге, це усі ці безкінечні клони, які уперто натягують на себе старе, побите міллю дрантя.

Саме тому найнайнеулюбленішими моїми клубами є “Металург” і “Прикарпаття” із Запоріжжя й Івано-Франківська відповідно – не чужих, м’яко кажучи, для мене міст. І зараз я хочу розказати саме про Івано-Франківськ.

Коли ми переїхали сюди, мій син пішов займатися футболом, точніше, футболом і футзалом, у школу “Ураган”. Я згадую цей період з приємними емоціями, тренеру Богданової команди Роману Кіндратіву (легенда футзального “Урагану”) – мої повага і вдячність, зокрема, і за слова, які він сказав у день фінального матчу (ось вони тут, у моєму, може, найкращому відео). Але був один нюанс, який мене бентежив. Все ж “Ураган” – це перш за все футзал. І футбольно-футзальний період в академії “Урагана” закінчувався рано, в 11-12 років. А далі – уже суто футзал, до якого у мого сина душа не лежала.

Та ще тоді, коли тільки-тільки прийшов в “Ураган”, знаючі люди розповіли мені про те, що “Бубен хоче зайти в футбол”. Бубен – це голова правління ПАТ «Прикарпаттяобленерго», президент НФК «Ураган» Олександр Бубен. Чудово, подумав я – якщо буде доросла команда, значить, будуть і дитячі, бо як інакше.

І дитяча школа з’явилася. Але! Під вивіскою “Прикарпаття”. Ні, ви не зрозуміли. Пояснюю ще раз. У місті давним-давно існує ДЮСШ “Прикарпаття”, яка пережила і зникнення / появи дорослих клубів. Але раптом з’являється ФА “Прикарпаття”. Причому навіть емблеми на формах двох різних (принципово різних, наскільки я чув – тренери в ДЮСШ, м’яко кажучи, не рекомендували пацанам переходити в ФА; та в цьому не було і практичного смислу, бо ФА усю дорогу, поки я ще слідкував, були слабші за ДЮСШ) команд якийсь час були однакові. Ось такою.

Потім, правда, для ФА дещо змінили, на отаку.

Ну не ідіотизм?

Ні, не ідіотизм. Бо, як розповідали мені далі знаючі люди – Бубен просто вирішив присісти на комунальні гроші. А “Прикарпаття” – це ж типу комунальна вивіска. Ви ж знаєте, як воно в провінціях – беруть стару совкову вивіску, за якою, за великим рахунком, нічого немає, і продовжують її юзати, реанімувати і знову юзати, роздоюючи місцеву владу на бабло, бо як це, це ж наша гордість! В професійному футболі України “Прикарпаття” це уже третій клуб з такою назвою, але це навіть не рекорд – бо у Хмельницькому грає уже четверте “Поділля”. Вивіски, які навіть таких мізерних успіхів, як той же “Металург” (теж третій у Запоріжжі, хе-хе), не досягали – фінал КУ і участь у є-бках. Але все одно їх юзають і юзають…

Потім мій син перестав займатися футболом, я, відповідно, перестав слідкувати за прикарпатськими екзерсисами, але – з’явився ФК “Ревера 1908”. Президентом якого знаєте хто? Олександр Бубен! Тобто це саме той проєкт футбольного “Урагану”, про який мені говорили ще наприкінці 2019-го.

Але.

Для цього проєкту – уже без жодних комунальних муток (принаймні, так видається) – береться назва, яка взагалі не має жодного відношення до українського Івано-Франківська. “Ревера” – це назва польського ФК ще у австро-угорському Станіслау, про що пише і сайт цього нинішнього клубу. Клубу, який давним-давно зник у буремні дні Другої світової війни. І люди, які стояли за тим клубом, зникли – бо скільки тих поляків у нинішньому Івано-Франківську…

І от я думаю. Є такий потужний, без жартів потужний, футзальний бренд “Ураган”. Клуб, який був створений 2002 року, за 23 роки виграв два чемпіонські титули, ще сім компелтів медалей різного ґатунку, взяв чотири Кубки України, два Суперкубки, один Кубок ліги, двічі грав у елітраунді футзальної ЛЧ. Прізвища Шотурма, Фаренюк, Абакшин, Цвелих, той же Кіндратів – знайомі усім футзальним уболівальникам в Україні.

Здавалося б – така красива, унікальна навіть історія з приходом футзального бренду “Ураган” в футбол. У вас все в руках, беріть і використовуйте, тим паче, ви ж усе це умієте робити.

Ні, блять, витягається не те що стара, а древня, як гівно мамонта, вивіска, вивіска, яка нічого не скаже (що у Франківську знають про ту “Реверу”? тільки те, що вона існувала. А спитайте, як називався якийсь український клуб у Станіслау – навряд чи вам хтось згадає хоч одну назву)…

Оця історія із “Ураганоприкарпаттєреверою” в мені, в принципі, й добила уболівальницьку цікавість до українського футболу. Якщо люди не те що створити не можуть щось нове і цікаве, а використати уже створене – на біса усе це взагалі потрібне? Не знаю. Не можу придумати жодних підстав для уболівання за ФК “Ревера 1908”. За футбольний клуб “Ураган” знаю, чому уболівав би. А за старезну польську вивіску, за якою немає взагалі нічого, крім прив’язаної, як п’ята нога до собаки, айдентики… Вибачте, далі – без мене.

А футзальному “Урагану” – і дорослому, і дитячій команді під керівництвом Романа Кіндратіва – щиро бажаю успіхів. Це були, мабуть, найприємніші моменти мого занурення у цей спорт. Моменти, які завершилися третім, останнім у фінальному матчі чемпіонату Івано-Франківської області (і останньому в офіційній історії футбольного “Урагану”-2009) з футболу серед команд U-12 голом. Голом, який забив мій старший син. Забив у формі не безглуздо раз за разом реанімованого “Прикарпаття” чи взагалі пустопорожньої “Ревери” – а у формі з емблемою справді вартісного і цікавого проєкту.