Ні, справа не тільки і не стільки в премії “Оскар” для цього кіна. Ситуація значно глибша.

Для початку давайте проговоримо кілька глобальних і локальних моментів. По-перше, “Анора”, про яку воленс-ноленс говорили на тижні через роздачу “Оскарів” (вона там, нагадаю, отримала головний приз – як найкращий фільм року), це не московитський фільм. Це американський фільм, у якому а) грають кілька московитських акторів, б) присутні кілька московитських персонажів. До Московії як країни це кіно не має відношення. (Має відношення, через див. вище, до так званого “русского міра” – тут я вживаю цей термін у максимально можливому нейтральному значенні.)

По-друге, зізнаюся, фільм я не дивився. Ні, не тому, що не маю часу – я, наприклад, на тижні знайшов час уперше в житті подивитися “Титанік” (той самий, Камерона, Ді Капріо і Вінслет). Просто я довірився фахівцю, кінокритику, який неодноразово наголошував, що фільм – поганий. Зважаючи на те, що цей кінокритик – це московит, який втік зі своєї країни після початку повномасштабки, його позиція тут як мінімум не компліментарна. Тобто – якщо він сказав, що фільм поганий, то, значить, він щонайменше поганий і є. (А, може, взагалі геть поганий.) А навіщо дивитися погані фільми? От і я думаю, що не варто.

Та, власне кажучи, питання ж тут – принаймні, для нас, українців – не в тому, хороший цей фільм чи поганий. А в тому, що цей фільм – про московитів. І тут я хочу сказати ось іще яку річ. Багато хто з нас перестав взагалі сприймати московитську культуру у всіх її виявах – і це нормально, принаймні, зрозуміло без додаткових пояснень. Частина з нас продовжує її споживати – і це, може, не дуже нормально, але теж можна зрозуміти. А от у мене ситуація дещо дивна.

Намагаючись пригадати власне ставлення до предмету статті, я врешті зупинився на тому, що після 2004 року якось перестав цікавитися московитськими кінематографом і музикою. Є один кінематографічний виняток, який тільки підтверджує правило. Яке полягає в тому, що, наприклад, ми колись з колегою Бойком їхали автобусом з Маріуполя до Одеси (був у нас такий журналістський тріп Київ-Марік-Одеса-Київ, “подорож на два моря”, це ще в часи моєї роботи у “Футболі”), і там водій увімкнув на телевізорі якийсь серіал. Тобто, раз він був на DVD (це такі диски, не зважайте), то по телевізору він уже пройшов і мав бути відомий. Але я його не знав. Ба більше, не особливо і дивився, особливо після того, як Ігор після першої ж серії сказав, позіхнувши – “головний злодій отой”. І заснув. Через роки я впевнився, що він таки був правий. А серіал той, як я потім дізнався, називався “Ліквідація”.

Так само пам’ятаю, як в автобусі, здається, Київ-Запоріжжя, ішов якийсь фільм із геть ідіотською закруткою, як на мене (якісь аферисти за квартири убивали бабусь, вмонтовуючи їм в стіни радіоактивні елементи – ге, як вам рівень шизи сценариста?). Досі не знаю, як той фільм називається, бо, чесно кажучи, не мав цікавості до цього.

(Чому так 2004-й на мене вплинув, хоч тоді такої русофобії у суспільстві, навіть попри участь Путіна у піарі Януковича – не знаю. Можливо, тому, що після 2004-го наша політика і взагалі країна стали набагато цікавішими, а у сусідів повним ходом формувалася диктатура. Але як і чому це вплинуло на моє ставлення до тамтешнього кіна і музики – не розумію. Точніше, про музику маю думки, які якось викладу на клавіатурі, а про кіно – справді не знаю.)

І от при всьому цьому – я цілком собі сприймаю тамтешній контент 90-х. Скажімо, один забутий усіма мінісеріал (а більшість його і не бачила), який я іноді передивляюся. Можливо, це уже ностальгія за молодістю, бо 90-ті – то ж і був найяскравіший період в житті, як і у кожного з нас найяскравішим є період післяшкільної юності-молодості, коли все в новинку, все цікаве, яскраве, ефектне, іноді небезпечне, але завжди неповторне.

Тож я замислився – чому я можу включити якийсь московитський фільм 90-х (ясно що фоном, бо включу я те, що знаю, і не матиму потреби прямо видивлятися), але такий же московитський фільм 20-х, навіть маючи формальну можливість подивитися десь на “Резці”, я навіть не стану шукати? В чому ж така відмінність у ставленні? І, мені здається, я знайшов відповідь.

Фільми 90-х, навіть якщо вони були про актуальний час – це фільми про минуле. Для мене теперішнього – про минуле. Про те, що, по-перше, було (і від цього нікуди не дінешся, тупо було б робити вигляд, що я нічого такого не дивився і не слухав у 90-х), а по-друге – ніколи не повториться. Це як сцятися маленьким у штані – тупо було б заперечувати, що таке було в житті кожної людини, але усі ми розуміємо, що це ніколи не повториться. (А якщо повториться, то це уже хвороба, і треба йти до лікаря.)

А “Анора” – це фільм про московитів теперішніх. Про тих московитів, які є тут і зараз. І отут, мені здається, я можу висловити не тільки свою власну думку. а і думку українців загалом. Визнаючи присутність московитів у нашому, на жаль, спільному (формально, як до 1991 року, чи фактично, як було далі) минулому,

ми не хочемо бачити московитів у теперішньому і майбутньому

Ми не хочемо нічого знати про них уже на наступний день після завершення війни. Вони мають зникнути з поля нашого зору, де перебувають зараз тільки тому, що іде війна, і ми не можемо не зважати на їхню присутність. А надалі… От ви знаєте, як знизився курс ліри у нашого сусіда через море, Туреччини, за останній рік? А хто там прем’єр-міністр? От десь так буде і з цими, на жаль, сусідами. До речі, я не впевнений, що знаю, хто у них там зараз прем’єр-міністр – хоч і здогадуюся, але мало лі, його могли уже і змінити, а я за цим не слідкую, на відміну від подій (наприклад, виборів) у Німеччині чи Польщі.

От, до речі, про Польщу якось і поговоримо. Є у мене одна цікава тема, проконсультуюся у фахівців чи принаймні local humans – і поговоримо. Бо є про що. Не тільки ж про поєбаних звєжів та хуя з пєпшоним плугєм в Карконошах 🙂