Про той момент, коли краще промовчати, ніж говорити про те, чого ви просто не розумієте.

Я другий день ношу в собі цю думку. Не впевнений, що взагалі її треба виклацувати на клавіатурі, але, можливо, хтось щось і розуміє.

…Я про загибель другого сина письменниці Світлани Поваляєвої, Василя Ратушного. У мене є така дурнувата звичка – прочитавши якийсь пост, навіщось лізу дивитися коментарі. Може, чогось чекаю (чи навпаки, не чекаю) від людей. Поліз і цього разу.

Знаєте, мене… ну, не те щоб шокували, але от неприємно вразили коментарі на кшталт “дякую вам за сина” і в такому стилі. Я не знаю, хто їх писав, але мені здається, що ці люди не розуміють одного (і це одне – величезне, як океан). Для пані Світлани ця втрата – зовсім не те, що для вас.

Навіть не так. Не те що “зовсім не те” – а “принципово не те”. І отут – суть того, що я хочу сказати. Розумієте, ви втратили – воїна, героя, можливо, громадського активіста, майбутнього політика. Все це, звісно, важливо – і воїни, які дають можливість Україні жити нині, і громадські діячі та політики, які забезпечуватимуть життя Україні після війни. Все це так. Але пані Світлана втратила значно більше. Вона втратила своє майбутнє. Своє життя. (Вона так і написала в тому пості, між іншим.)

Довгий час свого життя ми живемо майбутнім. “От виросту”, “от закінчу школу”, “от нарешті пізнаю втіху кохання”, “от отримаю диплом”, “от влаштуюся на роботу”. У цей період життя у нас усе в майбутньому, ми готуємося, формуємося, приміряємося до, так би мовити, базового, основного життя. Яке настає десь в 20-25 років, у кого як. І тоді ми живемо у довгому такому теперішньому. Яке, звісно ж, може змінюватися – ми ж змінюємо роботу, рід заняття, чоловіків чи дружин. Але це усе – теперішнє. Бо, за великим рахунком, життя в цей момент входить у таке русло, коли кардинально воно не змінюється – навіть якщо ти з посади керівника відділу доставки кур’єрської служби переходиш на роботу в пресслужбу обласної державної адміністрації.

А що ж таке наше майбутнє? А майбутнє – це наші діти. Це те, що ми створюємо, що ми формуємо чи то пак допомагаємо формувати – уже не стільки для себе, скільки для них самих. От вони – і є наше майбутнє. Той стан життя, коли ти зазираєш наперед, туди, де тебе уже не буде, але ти все ж таки частково зможеш побувати – у своїх дітях, онуках. Власне, коли ти вже на пенсії, коли ти не займаєшся чимось активним, але слідкуєш (а то й допомагаєш) за своїми дітьми, за онуками – ти і живеш в майбутньому, ти бачиш і відчуваєш його, нехай і розуміючи, що повністю прожити його не зумієш.

От коли ти втрачаєш дитину, скільки б років їй не було – ти втрачаєш не просто близьку людину, дуже близьку. Ти втрачаєш майбутнє. Розумієте, усі ми, втративши чергового загиблого воїна, який був чи міг стати якимось важливим персонажем в повоєнній Україні – ми, звісно ж, втрачаємо якусь частинку нашого теперішнього, але так чи інакше у нас буде інше теперішнє. Будуть інші громадські активісти, будуть інші політики (так, можливо, гірші, але, можливо, і кращі – ми цього не можемо знати зараз). А у матері, яка втратила єдиного / останнього сина – не буде майбутнього. Бо у неї не буде дітей. Причому в буквальному сенсі і не “цих”, а взагалі.

І ні, я не втрачав дітей, тому на 100% зрозуміти те, що відчуває пані Світлана – я не можу. Я можу лише наблизитися до цього відчуття, бо свого старшого сина (якого ми аж до тесту на вагітність в лютому 2019-го вважали – і небезпідставно – єдиним) мало не втратив ще до його народження. І у ту ніч, коли я їхав із відрядження до Києва, де ми тоді жили, а її везла у пологовий швидка із страшним формулюванням “викидень, що розпочався” – я думав саме про це. Що у нас не стало майбутнього.

На щастя, дякуючи Богу і лікарю-практиканту, якого звали (сподіваюся, і звуть), як і мене, це майбутнє у нас залишилося. Але. Але дружина бачила пару, у якої цього майбутнього не стало. Молода пара, її везли на каталці (якщо говорити про формальну сторону питання, то – у неї одна половина репродуктивної системи уже не працювала, яєчник чи фалопієва труба, не знаю точно, а у інші сталася позаматкова вагітність, що означало операцію і видалення), а він ішов поруч і плакав. Плакав, бо розумів. А для того, хто навіть поруч в цей момент – це все одно лише болючий і неприємний, важкий, складний, але епізод. Знаєте, ми тоді їхали до Києва удвох з тещею – я, за іронією долі, був у відрядженні в Запоріжжі. І вона тоді сказала мені – Вовік, випишуть Оксану з лікарні, бери відпустку, вези її кудись в Карпати, на відпочинок, щоб заспокоїлася, відійшла. І вона все правильно казала, тут мені нема чим дорікнути і я ніколи не дорікав. Але оце от “заспокоїтися, пережити” – це якраз про епізод із життя, із теперішнього. Може, найважчий у житті. Але епізод. А у нас (так мені тоді здавалося) не стало майбутнього. Бо нам за кілька років до цього маленького великого дива – вагітності, поставили безпліддя. Тобто майбутнього у нас і не було, але воно раптом виникло – і все ж був якийсь мікроскопічний шанс, що воно таки з’явиться потім, у подальшому теперішньому. Але не у всіх цей шанс є.

Я розкажу вам ще одну історію. Це було навесні 2010-го, десь через пів року після народження нашого сина. Я не пам’ятаю точно, де і як дізнався про ту новину. Та це і неважливо. Важлива сама новина. А вона була така. Наприкінці травня того року в Запоріжжі пройшов сильний дощ, прямо ливень. На Ютубі є відео, напишіть “ливень Запорожье 2010”. Машини прямо тонули у деяких місцях, запоріжці знають ці місця. А на околиці найбільшого спального району міста, Бабурки, біля залізничної платформи, ховалися від дощу у зливному колекторі два підлітки. Це був перший день канікул, щасливі пацани гуляли десь там, на околиці міста, потрапили під сильний дощ і, аби не промокнути до нитки, сховалися у цю споруду. Але вода, якої через неймовірний рівень опадів того дня, збила їх з ніг і потягла по колектору. Один хлопець, потрапивши у реанімацію, все ж вижив, а інший загинув.

Я запам’ятав ту історію, бо упізнав прізвище хлопця. Я не знав його, здається, і не бачив ніколи, але знав його батька. Я працював у нього в кур’єрській службі, знав про існування сина, про те, що він один, про те, як батько його любив, ним опікувався, виховував. Ну, просто він розказував про це, а ми з ним тоді часто їздили по робочих справах у Дніпропетровськ, тож мали час поговорити про те, про се. Мені, звісно, тоді було геть не до дітей, тим паче, якраз у той період нам і поставили безпліддя, тож мене ця тема мало цікавила. Але я запам’ятав, як він говорив про сина.

Потім я пішов з тої фірми, розсталися ми не по-доброму, тому я перестав цікавитися його долею, а потім ми переїхали до столиці, і він та його фірма взагалі випали з поля мого зору. І от я побачив його прізвище. А десь іще через пів року, уже повернувшись до Запоріжжя, ми поїхали на цвинтар, на могилу дружининої бабусі. І, повертаючись до автівки, пішли назад іншим шляхом, не тим, яким прийшли. Цей шлях пролягав повз дитячий квартал. Це само по собі страшне місце – купа дитячих могил, особливо коли твоїй дитині ще немає і року і ти пам’ятаєш, з якими проблемами вона з’явилася на світ. Але, проходячи повз, я помітив те саме знайоме прізвище…

Я не пам’ятаю, скільки йому, моєму колишньому працівникові, було років точно. Але, прикидуючи зараз, розумію, що тоді, коли він втратив єдиного сина – десь за 40. Може, як мені зараз. Дружина точно була старша за нього, їй, може, під 50 навіть. Розумієте – прожити не одну копійку життя, народити, виховати єдину дитину і втратити її… Причому у такому віці, коли наступної дитини уже може і не бути… Я знайшов його сторінку у соцмережі, здається, ще Вконтакті. Він щось писав тоді, дякував однокласникам, друзям (може, у пацана була вже перша закоханість, здається, дійсно вже була), писав, що роздрукував їхні коментарі і відніс той листочок на могилу сина. Але, розумієте – у них у всіх, які справді щиро і чесно переживали і сумували, у подальшому будуть (уже напевно треба говорили “є” чи навіть “були”) нові однокласники, друзі, у тої дівчини ж напевно попереду була нова закоханість. А у цього батька – не стало єдиного сина. Не стало майбутнього. Я завжди думаю, коли потрапляю на похорон, це нечасто буває, але буває – ми зараз підемо звідси, ну, після поминалого обіду, ми підемо по своїх справах, ми будемо жити свої життя, зі своїми проблемами. А у людини, у якої помер чоловік чи дружина – у неї залишиться оця чорна діра. І як би ми не співчували цій людині – ми повернемося до своїх життів. А їй не буде куди повертатися. А якщо у тебе помирає чи гине дитина – у тебе не те що немає куди повертатися, у тебе немає куди жити далі. Бо у тебе немає майбутнього.

Тому мене так різонули ці начебто правильні коментарі про “дякую вам за сина”. Розумієте, ви от начебто дякували їй за сина-героя – а для неї це було за те, що вонв втратила майбутнє.

P.S. Хтось, у кого не може бути дітей, може на мене образитися – то що, ти хочеш сказати, що у нас в принципі немає майбутнього? От ти так просто взяв і викреслив нас із життя? Я не вас викреслив, повірте. Я сам, повторюся, був у такій ситуації. Нам самим винесли цей вирок, з яким ми навіть і встигли змиритися, коли сталося це маленьке диво. Тож я вас якраз чудово розумію. Я ніколи не втрачав дітей, сподіваюся і не дожити до цього моменту – але я жив у світі, коли у тебе цього майбутнього ізначально немає.

І, до речі, я думаю, що коли такі пари всиновлюють дітей – це теж не тільки чи навіть не стільки від бажання втамувати якийсь там батьківсько-материнський інстинкт. А тому, що люди хочуть мати майбутнє. Хочуть мати те, заради чого взагалі люди існують на світі – заради продовження нашого людського роду.

P.P.S. Років через 5-6 після описаної вище історії, приїхавши у справах в той район Запоріжжя, я побачив свого колишнього начальника. Його і дружину. І малюсіньку дитину у неї на руках. Я не знаю, їхня кровна то була дитина чи всиновлена. Звісно ж, я не став підходити, тим паче розпитувати. Я побачив достатньо. А побачив я – людей, у яких було майбутнє. Не те, яке вони почали будувати собі багато років тому, але – майбутнє. Заради якого… Втім, хай цей текст так і закінчиться трикрапкою. Бо крапка у ньому – це…