Тема, про яку давно пора поговорити. Якраз і привід знайшовся.

Для початку – скріншот. Для тих, хто не знає – Vlad Trebynia це акаунт Олега Гнатіва, він же “Мох”, він же творець гурту “Перкалаба”. Arkasha Nepytaliuk – очевидно, Аркадій Непиталюк, режисер “Припутнів”.

Розуміючи рівень адекватності сприйняття інформації великою кількістю людей, які є частиною українофонного світу, відразу наголошу, аби потім не виникало питань (а якщо у кого виникне – матиму законне право мовчки забанити): мова тут не про рівень “Зіферблята“, це взагалі нецікаво. Значно цікавіше те, про що написано в коментарях. Отже…

Ні для кого не секрет, що є така категорія наших з вами співвітчизників, як “лютневі українці”. У широкому смислі – це ті, хто перейшов / повернувся на українську або після 24.02.2022, або після 2014 року, тобто після початку різних етапів московитської агресії. Частина з цих українців не просто перейшла, а й активно долучилася до формування повноцінного україномовного публічно-культурного простору, що можна тільки вітати. Але.

У частини цієї частини з часом (а у декого і відразу) почала проглядатися позиція на кшталт тієї, яку озвучив Непиталюк. Якщо коротко, то цю позицію можна окреслити однією фразою – “До нас тут нічого не було”.

Декого із цих персонажів можна навіть зрозуміти – їм десь 25-30 років, до 2022-го вони активно і постійно послуговувалися московитською мовою, тобто були з українським культурним простором паралельними світами, геть не перетинаючись. Та навіть в такій ситуації, зрозумівши корінь цього невігластва, пробачити їм навряд чи можливо.

Бо вони заявами, подібними до Непиталюкової, просто перекреслюють увесь перший український ренесанс, який розпочався, мабуть, з “Червоної рути”-89 (тут можна дискутувати, чи все-таки раніше, але не суть, головне, що він був). Цей ренесанс був такої сили, що його вистачило – попри усі потуги неоімперців у нульових роках – аж до нинішніх часів.

На жаль, не усі героїв того часу дожили до часу нинішнього. І я не про прямий, мортальний смисл – бо багато хто не дожив як митець. Скажімо, мене у свій час дуже сильно різонуло те, що на одному з талант-шоу виступала Катерина Кондратенко-Боголюбова. Ви знаєте її як Катя Chilly. Одна із найяскравіших українських зірок 90-х, те, що мало стати нашим майбутнім – причому не тільки в Україні, а і на світовому рівні, – виступала в сраному талант-шоу! А одним із суддів там був Олексій Потапенко, той самий Потап, який мізинця Катіного не вартий у музичному, культурному і будь-якому смислі. Ось відео її виступу.

Я тут згадував “Червону руту”. Першу, 1989-го року, я свідомо не чіпатиму – там виступали не тільки молоді, як Марія Бурмака, а і уже сформовані митці, тому ця історія не зовсім показова. А от давайте підемо далі, по наступних “Рутах” 90-х. Хто ж там виступав і вигравав?

1991, Запоріжжя

Андрій Кузьменко під псевдо “Андрій Кіл”

Ольга Юнакова і гурт “Пліч-о-пліч”

“Жаба в дирижаблі”

“Плач Єремії”

Сестри Тельнюк

“Мертвий півень”

В’ячеслав Хурсенко

1993, Донецьк

Олександр Пономарьов

Віктор Павлік і гурт “Анна-Марія”

“Пікардійська терція”

“Брати блюзу”

1995, Крим

El Кравчук

Марина Одольська

Наталя Могилевська

Ані Лорак

The ВЙО

“Вхід у змінному взутті”

1997, Харків

Катя Chilly

“Танок на майдані Конго”

Юлія Лорд

“Тартак”

“Мотор’ролла”

Нічогенька підбірочка, правда? І це тільки ті, хто брав участь у “Червоній руті”. А скільки ще було тих, хто прийшов у шоубіз іншими шляхами. Та ж “Перкалаба”, згадана на початку тексту. Чи перша українська тріумфаторка на “Євробаченні” Руслана Лижичко.

Тож, коли починаються отакі от заяви, як у Непиталюка – мовляв, український ґрунт формується лише зараз, то єдиною природною реакцією, на мою думку, можуть бути лише слова Моха – а до сьогодні тут що, пустеля була?

Не митці були винні в тому, що перший сучасний український ренесанс урешті зійшов на пси. Вони творили так, що дай Б-же нинішньому поколінню творити. Я при нагоді викладу тут записи зі свого щоденника 1998 року – я тоді записував усі цікаві мені пісні, почуті за день по радіо. По усіх радіостанціях, які тоді працювали у Запоріжжі (найбільшому на той момент місті-немільйоннику, шостому місту країни, “козацькому краї”). І ви побачите – скільки там було пісень українською (а я їх усі намагався фіксувати).

Причини занепаду україномовного шоубізнесу – відомі, зрозумілі, пережиті і, сподіваюся, більше ніколи не будуть повторені. Мова не про це. А про те, що нинішнє покоління якось не розуміє чи спеціально дистанціюється від попереднього покоління. Не розуміючи, що саме на плечах цих гігантів воно і стоїть. Бо якби не вони – то усі ці нинішні пивоварови, зіферблати та інші “лютневі українці” в шоубізі були б не більше, ніж третьосортними, мєстєчковими московитомовними виконавцями. Як Ірина Білик після 5 червня 2004 року. Так, з грошима. Але нікчемними з точки зоу вічності.

Ніколи не треба забувати, завдяки кому Україна, українська мова, українська ідея дожила до 2014 року. Ніколи не треба забувати, завдяки кому українська мова не перетворилася на білоруську. І не треба робити вигляд, ніби до вас тут “був Місяць”. Тут була прекрасна, яскрава, вибухова – і якісна! – культура. Це я вам, як сучасник і очевидець, говорю. І, на щастя, вона, нехай і частково, збереглася. Принаймні, на Youtube. Але й не тільки – он ТНМК дають концерти на честь 21-шої річниці “Пожеж міста Вавілон”, причому з Ділею. Та українська культура жива, і ваше пхекання на її адресу – робить гірше не їй (їй уже зробили гірше без вас), а вам. Воно показує не її, а ваш рівень.