Головною внутрішньополітичною подією дня учорашнього стали санкції, оголошені проти Петра Порошенка. Вони тільки підтвердили те, що дехто розумів увесь цей час.

Володимир Зеленський не змінився за майже шість років президентства жодним чином. Тобто взагалі. Яким прийшов до влади – таким і залишається до сьогодні. Якщо на початку повномасштабної війни ще були ілюзії, що він стане новим Кучмою, трансформувавшись із совєтского чєловєка з Дніпропетровщини в українського президента – то тепер уже абсолютно зрозуміло, що ми маємо справу із Януковичем 2.0. Тобто щонайменше з персонажем, на якого посада президента не вплинула в державницький бік. Він як воював зі своїм головним політичним опонентом, так і воює – попри усе, попри економічний занепад України (мова перш за все про 2019-2021 роки), попри війну. Не посадив тільки, як Янукович Тимошенко. Втім, тут варто додати – “поки що”. Бо, схоже, більшої проблеми у Зеленського немає.

(До речі, а як ув’язати санкції проти Порошенка і взагалі тиск проти його партії – із тим, що нібито шансів у п’ятого президента стати сьомим немає взагалі? А отак і ув’язати – це ірраціональна ненависть чи переляк, які були у Яника. Тож, виявляється, КВНщик із Кривого Рогу є значно ближчим до урки з Єнакієвого, ніж до червоного директора з Дніпра.)

Та цікавішою, як на мене, є реакція тієї частини громадянського суспільства, яка так чи інакше, але сприяла приходу Зеленського до влади. (Звісно, під гаслом “Ми просто проти Порошенка”, але такі відмазки уже навіть в Токмаку не канають. Бо в Токмаку уже нічого не канає, так.)

Ці люди увесь цей час робили вигляд, ніби не помічають усіх тих численних факапів зеленої влади – з різних причин, але з однаковим підсумком. Але ситуація прогнозовано дійшла до тієї точки, коли не помічати уже не можна. Бо виникне питання уже до їхньої адекватності сприйняття об’єктивної реальності. Простіше кажучи, прихильники уже можуть і з них спитати – а не глибоко ваші язики у анусах представників ОП, шановні? Тож довелося реагувати.

Втім, найхитріші з них відреагували ось так, як на скріні.

Вам нічого не нагадує цей знеособлений текст про “політичну боротьбу”, з якого для людини, що не в темі, геть незрозуміло – що ж це за боротьба, хто її розпочав, хто її веде і таке інше?

Ну як же. Це ж чистої води риторика проросійських УПЦ МП та ОПЗЖ – принаймні, до 24.02.22, – коли вони закликали до миру, “не помічаючи” тих, хто розпочав війну проти України. Щоправда, після початку повномасштабки частині опезежистів все ж довелося сказати ці страшні для них слова, про “російського агресора”. Доведеться сказати про Зеленського і цим персонажам. Але для них політичне 24 лютого, очевидно, ще не настало. Що ж, почекаємо, коли настане. А воно настане, це ж тепер очевидно, що зелена влада не зупиниться. Ну, або вона візьме за сраку уже цих активістів – отоді вони різко помітять, через кого в країні відбувається те, що відбувається.

P.S. Десь на початку 2018 року я всерйоз мріяв про те, що у другому турі президентських виборів-2019  зійдуться чинні на той момент президент і прем’єр – і українці зможуть обрати один із двох шляхів подальшого розвитку країни. Але рівно за рік, зрозумівши, до чого усе йде – я більше ні про що не мріяв, а почав процес переїзду із потенційного прифронтового міста углиб країни. Ще через три роки стало зрозуміло, що інтуїція мене не підвела.

Зараз же мені хочеться, що мене підвело це шосте чуття. Хоча б тому, що на черговий Майдан ничтоже сумняшеся прийдуть усі ці персонажі, які “забудуть”, як вони доклалися до усього оцього от. Та і задовбав увесь конвеєр “Майдан – обрали демократа – обісрали демократа – обрали автократа – Майдан – обрали…”. Пора б уже розірвати це замкнене коло. Бо як бігати по колу, то краще вже емігрувати. Особливо зараз, поки принаймні у жіночої і дитячої частини населення є така можливість.