Моя новела, яка потрапила у “Альманах 2022” конкурсу короткої воєнної проти від видавництва “Білка”.

Це був теплий жовтневий недільний день, такий звичайний, що навіть і забулося, на якому ми світі жили уже не один місяць. Як мало тоді було потрібно, аби вважати день нормальним – у смартфоні не спрацьовує той самий додаток, над головою не свистять ракети…

Я знову приїхала на вокзал. Я часто приїздила сюди. Спочатку, після того телефонного дзвінка, майже щодня. Бо це було єдине місце, де хоч щось у мене залишилося від мами. Це виглядатиме смішно, але я зізнаюся – цим “щось” було крісло у залі очікувань на другому поверсі, прямо над коліями. Там ми сиділи з мамою у іншому жовтні, останньому довоєнному. Я тоді проводжала її на поїзд, після важкої операції, коли шансів лікарі давали ну дуже небагато. Я приїхала додому, побачила її бліде, змучене обличчя, після чого чи не уперше в житті підвищила на неї голос – і буквально наказала (потім довго вибачалася за ці мимовільні емоції) збирати речі і їхати зі мною в столицю.

Кілька місяців пройшли для мене у безкінечній біганині між орендованою квартирою, роботою і лікарнею. Але з кожним днем, коли мамине лице, як якийсь безпомилковий індикатор, усе більше схилялося до позначки “життя” – це було мені в таку радість, як, мабуть, ніколи після одного лютневого вечора у дитсадку. Усі уже розійшлися з батьками по домівках, а я все стирчала біля вікна, уперто виглядаючи маму, яка ж не може забути про мене, не може не прийти! Це було бажання не тільки дочекатися єдиної у світі рідної душі, а ще й довести тому капосному Сашку, який, йдучи з групи, єхидно бовкнув мені: “А по тебе не прийдуть!”

Мама прийшла, і це було найбільшим щастям у моєму маленькому житті. Та й після того навряд чи якась подія викликала аж такі сильні емоції… Я виплакала у неї на руках усі можливі сльози. “Звідки у такій малій дівчинці стільки водички? Певно, сьогодні дві порції компоту випила?” – пожартувала мама. І ми, обидві невимовно щасливі, кожен зі своєї причини (я через те, що мама таки прийшла, а вона – бо я перестала ревіти), пішли собі додому засніженою вулицею, бавлячись по дорозі забіганнями у світлі плями під ліхтарями…

Я часто згадувала той свій найщасливіший день після дзвінка тьоті Люби, маминої (і моєї) сусідки. Тоді був квітень, незвично холодний квітень, коли вона подзвонила і сказала лише одну фразу: “Соню, у вашу хату прилетів снаряд”. Власне, вона сказала значно більше, говорила про те, що мами, може, і не було вдома, може, вона врятувалася у погребі (потім я зрозуміла, що тьотя Люба просто намагалася мене заспокоїти, бо усе там було зрозуміло з першого погляду) – але я її уже не слухала. За пів години на вокзалі якось купила квиток і пізно увечері стояла перед тим, що ще вранці було нашою з мамою хатою. Було…

Переночувала я, і взагалі жила усі ті дні, поки розбирали уламки мого колишнього життя і шукали мамине тіло, а потім похорон і поминальний обід – у тьоті Люби. І намагалася не дивитися у те вікно, яке виходило на наше подвір’я. Тьотя Люба якимось незбагненним чином відчула це – і постелила мені у тій кімнаті свого великого будинку, яка була з протилежного боку.

Повернувшись додому, точніше, у те місце, що залишилося єдиним, де я могла вимовити слово “дім” – не знаходила собі місця. А потім, навіть не розумію, чому – поїхала на вокзал. Знайшла те крісло, де ми жовтневого вечора сиділи з мамою, сіла на своє місце – і раптом заспокоїлася. Ніби відчула поруч її присутність.

З тих пір я часто приїздила на вокзал. Іноді через день. Не завжди ті два крісла були вільними, але я уперто чекала, доки хоча б одне із них звільниться. Це було ніби побачення з мамою, найостанніше побачення. А потім ще одне. І ще. І кожного разу мені здавалося, що, встаючи з крісла, я ніби втрачала якусь маленьку частинку душі. Або і немаленьку.

Мама не була егоїсткою, легко відпустивши мене на навчання у столицю, хоч і виховувала все життя сама. Де і коли дівся мій біологічний батько, я не знала, та й не бажала знати. Одного разу він таки з’явився у моєму житті – але справив таке неприємне враження, що я з радістю почула від мами: “Він навряд чи іще прийде”.

– Навіщо він взагалі приходив? – зло буркнула я.

– Він же твій тато, Сонечко, – своїм незмінно лагідним голосом відповіла вона.

– Немає у мене тата! – майже крикнула я. – Де він був раніше, усі ці роки?! От хай і йде туди!

Мама обняла мене, з очей якої уже зривалися крупні, як чорні смородинки, сльози, і ми обоє замовкли. Більше ніколи цю тему ми не піднімали. І продовжили собі жити удвох…

В той тихий, теплий недільний день десь посередині жовтня, я сиділа на “своєму” кріслі у залі очікування – і згадувала нашу розмову. Я багато згадувала у ті хвилини, коли приїздила на вокзал. Власне, а що мені залишалося іще… Того дня я згадала нашу першу розмову після початку війни. Я благала маму переїхати до мене, вона відмовлялася. І те, і інше було відвертими дурницями, і мама, з її спокійною логікою, усе вирішила правильно – бо уже за кілька днів в столиці стало небезпечніше, ніж у неї на півдні. Але тоді я принаймні впросила її на кілька днів про всяк випадок переїхати до подруги з роботи.

– Ма, ти ж знаєш, що Дніпро вони не перейдуть, тож поїдь до Світлани Андріївни на правий берег. А твоя хата нікуди не дінеться, тьотя Люба наглядить. Вона ж тут?

– А куди вона дінеться, – сміялася мама, – у неї тут таке хазяйство, що треба цілий автобус з прицепом, аби її кудись перевезти.

Я згадувала усі ці наші розмови, які з одного боку були про страшне, а з іншого – ми говорили так, ніби це була якась буденна справа. Моя бабуся, мамина мама, колись сказала мені маленькій: “Сонечко, найстрашніше в житті – голод і війна”. Вона пережила і те, і інше, тож їй можна було довіряти. Хоча мені, маленькій дівчинці, для якої найбільшою трагедією тоді був “неправильно” зав’язаний бант, годі було й уявити усе те, про що вона говорила. Що ж, довелося не уявляти, а бачити на власні очі.

Голоду я не бачила, але побачила людей, які відчули його. До моєї колеги саме приїхали родичі із геть знищеного приморського міста, де вони два тижні прожили на одній буханці хліба та воді. Я з якоїсь причини приперлася до колеги додому, і побачила цих людей. Ні, вони не були схожі на в’язнів Бухенвальду, але їхні очі… Таких очей я не бачила ніколи і ні в кого. Мені уперше за весь час війни стало страшно, і я, швиденько розпитавши про справи, пішла – чесно кажучи, утекла з квартири.

Я їхала тоді в метро і намагалася відсахнутися від будь-чийого плеча. В одній дитячій книжці про Голодомор був малюнок – така страшна баба, певно, Смерть, кістлявою рукою торкалася плеча маленького хлопчика. Мені в той день здавалося, що кожен такий доторк до мого плеча – був доторком тієї Смерті. Я взагалі не дуже люблю, коли мене торкається хтось чужий, а тоді це викликало практично панічний страх…

Тим дивніше було те, що, занурившись у свої спогади, я не помітила, що на моє плече поклав не руку навіть, а голову якийсь чоловік у військовій формі. Він схилився набік, уперся щокою в мою куртку і спав. Автоматично я відзначила, що пахне від нього не потом чи там війною, а досить приємно, хоч і не якимсь там ексклюзивним парфюмом. Мій ніс важко було підвести, через нього у восьмому класі мене мало не побив один хлопець із паралелі. Я тоді висміяла запах поту, яким він “смердів, наче скунс” – і, перш ніж втекти, побачила побілілі і стиснуті в кулаки його руки. Пізніше, класі в одинадцятому, здається, ми навіть опинилися на одній новорічній вечірці, він виявився цікавим і приємним хлопцем, так що я навіть спробувала вибачитися за ті свої слова. А він лише відповів, що тоді просто не встиг помитися, бо забігався за малими сестрами, а мати саме лежала у лікарні. Мені тут же зробилося погано, ніби я випила усю горілку, що стояла на нашому святковому столі (хоча я за усе життя випила її хіба 50 грамів). Ще раз вибачившись, я намагалася до кінця вечірки не опинятися біля нього. Та й він, ніби відчувши цю незручність, теж дистанціювався від мене…

Тю, день надворі, а він спить, подумала я і хотіла якось звільнитися від свого несподіваного сусіда – але він ніби відчув і прокинувся.

– Вибачте, – винувато кліпнув він на мене і почав виправдовуватися, – я просто… довга дорога…

Я трохи нервово махнула рукою – не варто, мовляв, нічого страшного. Не будеш же кожному незнайомцю розказувати про ту історію зі Смертю в метро. “Що ж, – подумалося сумно, – сеанс завершений, пора їхати додому, мамо”.

Заради цікавості я повернулася до нього, аби ще раз глянути, хто ж там такий обрав моє плече своєю подушкою. І раптом побачила, що він тихенько всміхнувся.

– Що? – буркнула, не розуміючи причини для такої його реакції.

Він сховав посмішку, помовчав. І сказав уже серйозно:

– Ви просто схожі на одну людину. Дуже схожі.

– На твоє перше кохання? – я несподівано сама для себе перейшла на “ти”. Він виглядав молодше за мене років на 7, тож це вийшло автоматично. Сама ж фраза, сказана досить знущальною інтонацією, означала, що такий “підкат” не має жодних шансів на продовження, а мені вже пора йти, вибач, хлопе, нічого не вийде.

– Майже, – він опустив погляд. – На мою наречену.

– І де ж вона? – тон не змінився, я збиралася уже встати і забути про його існування. Але наступна фраза змусила мене зупинитися.

– В Ірпені. Біля мосту…

Звісно ж, я чула цю історію. Там, біля мосту через річку Ірпінь ті нелюди розстріляли автомобіль із цілою сім’єю. У нас на роботі навіть знайшовся хтось “знайомий знайомих” чоловіка чи дружини, тож обговорення було більш ніж емоційним, попри увесь жах тієї воєнної весни. Але про те, що там загинув ще хтось, я не знала.

“Та-а-ак, – подумала я, – сарказм був зайвий”. І, знову несподівано – я ніколи і ні з ким так не знайомилася, – запропонувала йому:

– Слухай, а пішли вип’ємо кави. “Мак” закритий, але… – махнула я рукою, ніби запевняючи, що десь та й знайдемо.

Його звали Ігор. Він і справді був молодший за мене майже на десять років. А його дівчину звали Орися.

– Цікаве ім’я, – сказала я, аби сказати.

– Звичайне ім’я в її краях, – відповів він і продовжив розповідь, на яку я його, чесно кажучи, спровокувала.

Він пішов на війну на другий день. Просто записався у тероборону, а далі, після того, як відстояли столицю, його перекинули на схід. Вона ж залишилася у друзів в Ірпені. Тоді, на самому початку, ніхто не міг подумати, що війна обійде столицю із заходу. Навпаки, здавалося, що саме там і безпечніше. А коли ті друзі вирішили втекти хоча б до Києва – виявилось пізно. Міст на тій дорозі, що вела у столицю, був знищений.

Вони ще встигли розвернутися, коли їхню машину обстріляли. Загинули усі, хто був у автівці. Орисю тоді записали у члени сім’ї, тому ніхто й не акцентував увагу на ще одній загиблій. В ті дні якось інакше сприймалась смерть – яка різниця, скільки, якщо вона все одно усюди навколо, і рано чи пізно прийде по усіх.

– А ти куди приїздив, – я уже знала, що Ігор був у відпустці, – до батьків? Чи до неї на могилу?

– До неї. Але вона не тут похована. Її батьки забрали до себе на Прикарпаття. Є там таке містечко Надвірна…

Надвірну я знала. Я любила гори, а Надвірна, як розповідав мені один бойфренд з тих країв – це такі ворота в Карпати. Щоправда, ні він, ні його Надвірна мені врешті так і не сподобалися, але цю фразу я чомусь запам’ятала.

– До неї і їздив, – продовжив він. – До її батьків. Вони мені як рідні були. Ми ж квітні планували одружитися, якраз на річницю їхнього весілля… А у мене батьків немає, я з дитбудинку, – знизавши плечима, з нотками винуватості у голосі, сказав Ігор.

Ми помовчали. Він глянув на телефон – не пропустити поїзд.

– А знаєш, що найстрашніше на війні?

– Коли на тебе ракета летить чи снаряд? – дилетантськи припустила я.

– Ні-і-і, – усміхнувся він. – В цей момент взагалі не страшно. Тоді думаєш і шукаєш, де сховатися. Це іноді навіть смішно. (“Нічого собі смішки у них там”, – подумала я, але говорити вголос не стала.)

– Страшно інше. – Він помовчав. – Страшно убивати перший раз.

– А ти… убивав?

Він же, ніби не почувши питання, продовжив своє попереднє речення.

– Це було ще влітку. Я тоді віз комбата по сірій зоні. Тобто, це тільки так вважалося, а насправді він віз мене. Любить сам покерувати автівкою у екстремальних ситуаціях. А я сидів поруч і лише підказував.

Правда, він не дуже до моїх підказок і прислухався, бо врешті-решт ми опинилися у якомусь задуп’ї. Я йому і кажу: “Пане підполковник, ми кудись не туди заїхали. Як би на цих не наскочити”. Він тільки відмахнувся, мовляв, дуже ти там розумієш.

Їдемо далі. Комбат побачив якісь залишки будівлі і радісно штовхнув мене плечем – он, мовляв, бачиш? Я тут не раз був, значить, точно правильно їдемо. Мені його упевненість не дуже сподобалася, бо я це місце знав – тут уже ворожі позиції були зовсім поруч. Але не встиг нічого сказати, як він радісно замахав рукою кудись уперед: “Он бачиш, блокпост! Спитай, куди нам далі!”

– Знаєш, що нас врятувало? – продовжив він, сьорбнувши кави. – Літо.

– Літо? – витріщилася я, не розуміючи.

– Ну, не стільки літо як таке, скільки літня спека. Ми з комбатом зняли форму і сиділи в автівці по пояс голими. Тому вони нас здалеку і не вирахували. А потім, коли підійшли, їх двоє там чергувало – один уже передпенсійного віку, а інший зовсім молодий, може, і вісімнадцяти ще не було, – я дивлюся, що старший, стоячи біля відчиненого вікна, витріщається на жовту стрічку на моїй нозі. А я – на його білу.

– І-і-і? – дурнувато запитала я.

– І все. Я тільки й подумав: “Капець”. А руки самі підняли автомат і пальнули прямо в лице тому діду. Малого уже в спину застрелив, він біг назад на блокпост… Добре, що комбат тут же усе зрозумів – і ми за хвилину були уже під посадкою, де нас з автоматів уже було не дістати.

Я тоді до вечора сам не свій був. Ще й підполковник наказав: “Ти ж, Ігорко, нікому”. Ясно, нащо йому зайві неприємності.

– Снилися… ті? – знову якась кіношно-банальна фраза, але нічого іншого не придумалося.

– Та ні, – Ігор ще відпив кави. – Просто якось не по собі було. Знаєш, я в дитинстві, у діда в селі, тікав у хату і голову під подушку ховав, як свиню різали. А тут люди. Нехай і вороги.

– Потім вже, – продовжив він після паузи, – якось не так. Правда, і впритул уже ні в кого не стріляв. Обличчя не бачив. А це, з червоною плямою замість очей і носа – мені надовго запам’яталося.

…Я провела його на поїзд, навіть цьомкнула в щічку (ще один несподіваний жест від мене; хто б коли сказав – сама б сміялася). І уже не пішла на своє місце, а поїхала додому.

Їхала і думала. Скільки людей втратили своїх близьких у цій війні. Скільки людей залишилися самотніми у цьому великому пошматованому світі. На хвилі емоцій навіть почала картати себе, що не взяла у Ігоря телефон. Потім так само подумки висміяла свою попередню ідею – і треба ти йому, на десять років старша. Людина просто виговоритися хотіла, а ти вже собі надумала, дурепа. Та й чи до того йому там, на сході…

Але коли за кілька місяців випадково побачила у одній фейсбучній групі його фото з підписом “У полоні, передайте родичам” – серце якось незвично стислося. Яким родичам, хотілося закричати, немає у нього родичів!

А наступного дня знову поїхала на вокзал. Де на мене чекала уже не тільки мама.

Олесь Дзиґа