Найстрашніший текст у світі був написаний не в часи Ісуса Христа. Не в середньовічному мороці. Не штучним інтелектом, не видрукуваний на принтері. Він написаний минулого року. І написаний людською рукою. Звичайною ручкою. Текст, від самої думки про який люди бліднуть і замовкають.

Ні, це не вигадка, не художнє перебільшення і не черговий роман Стівена Кінга. (Я сумніваюся, що він пише свої книжки ручкою.) Хоч і написаний цей текст справді англійською мовою. Але написав його зовсім не професійний письменник, не якийсь там екзорцист чи сатаніст. Він був написаний рукою політика. І найцікавіше, що цей текст, можливо, ніхто і ніколи не прочитає. Навіть не побачить. Чого насправді бажає сам автор. Точніше, самі автори.

Він називається «Листи останньої надії». Насправді, це один лист, але переписаний у чотирьох екземплярах. Переписаний однією і тією ж рукою. Рукою автора. Letters of last resort – так його, їхня назва звучить в оригіналі. А автор його – прем’єр-міністр Великої Британії.

«Листи останньої надії» з’явилися відносно недавно. Як для британської парламентської традиції, то взагалі позавчора. Першим прем’єр-міністром Великої Британії у сучасному смислі був сер Роберт Волпол – але ні він, ні його наступник Спенсер Комптон, граф Вілмінгтон, ні ціла купа наступних прем’єр-міністрів Сполученого Королівства Великої Британії та (у майбутньому) Північної Ірландії такі листи не писала. Їм просто не було кому писати ці тексти. Бо вони пишуться командирам підводних човнів.

Цих човнів у британському флоті рівно чотири. Відповідно листів теж – чотири. Точніше, це один лист, переписаний рукою прем’єр-міністра чотири рази. Його власною рукою. Найкращим доказом істинності, достовірності і не-фальшивості. Вдумайтеся – ХХІ століття, час неймовірних технологій, а очільник великої держави пише листи вручну. Можливо, тільки ці чотири листи за усю свою прем’єрську каденцію. Можливо, він взагалі за усе своє життя напише ручкою тільки ці чотири копії одного і того ж тексту. Якщо зможе написати. Втім – він змушений це зробити.

Ці субмарини називаються Vanguard. Авангард. Я не знаю, що в них такого авангардного, чому їх назвали саме так. Але я знаю, чому голова британського уряду відразу після вступу на посаду пише ці листи командирам усіх чотирьох підводних човнів цієї «авангардної» серії. Бо на цих кораблях розміщені ядерні балістичні ракети Trident. Тризубці.

Субмарини серії Vanguard – це ядерний флот Великої Британії. Це її захист від атаки з боку іншої ядерної держави. Її нуклеарний запобіжник. До того ж, вони, ці підводні човни, постійно перебувають у океані. Я думаю, що їх непросто знайти. І тому вони можуть завдати ядерного удару по території ворожої країни навіть тоді, коли уряду Його (чи Її) Величності уже не існуватиме. Навіть тоді, коли самої Великої Британії не стане на політичній онлайн-мапі світу. Власне, про це і йдеться у «листах останньої надії».

Кожен прем’єр-міністр Великої Британії, вступаючи на посаду, отримує завдання. Будемо вважати, що воно є першим для новообраного голови уряду. Перше завдання – написати листи усім чотирьом командирам «Авангардів». Про що йдеться в цих листах – точно не знає ніхто. З однієї простої причини – коли завершується каденція того чи іншого прем’єр-міністра, ці листи знищуються, не відкриваючись. І текст, який зберігає папір, що відчував на собі тепло (чи, навпаки, холодний піт) прем’єрських рук – назавжди залишається таємницею.

Насправді це не щось унікальне. Скажімо, Папа Римський має право призначити кардинала in pectore. У серці, у грудях. У таємниці. Ім’я цього кардинала не знає ніхто. Сам Папа може оголосити його в будь-який момент – і в той момент людині «із серця понтифіка» надаються усі відповідні права, а разом з тим на неї покладаються і усі кардинальські обов’язки. Найулюбленіший Папа усіх українців католицької віри, Іван Павло ІІ, звів у сан кардинала in pectore чотирьох людей. Імена трьох із них пізніше стали відомі. Один із них, між іншим, родом зі Львова – це Мар’ян Франчішек Яворський, який чверть століття був римо-католицьким єпископом Львівської архідієцезії. 2001 року він отримав свій кардинальський сан, у який був таємно зведений ще у попередньому тисячолітті. Насправді, лише 1998 року, але погодьтеся – красиво звучить, «у попередньому тисячолітті». Нам, тим, хто жив у часі Міленіуму, пощастило із цією забавкою.

Ім’я четвертого кардинала in pectore назавжди залишилося таємницею. Можливо, це був той, хто отримав кардинальський сан пізніше, від наступника Івана Павла ІІ. А, може, ця особа так ніколи і не підійшла до таких висот у своїй релігійній кар’єрі. Ніхто і ніколи про це не дізнається. Є щось містичне у цьому правилі – коли помирає Папа, усі його укази про таємних і неоприлюднених кардиналів втрачають силу.

Так само втрачають силу і «листи останньої надії» британських прем’єр-міністрів. Але про їх зміст принаймні відомо у загальних рисах. Вважається, що голова уряду ядерної держави, пишучи цього листа, обирає із чотирьох можливих варіантів.

Два з них є очевидними – і ви легко здогадаєтеся, про що йдеться. Так, звісно, це – «завдати удару у відповідь» чи «не завдавати удару у відповідь». Третій варіант – зважаючи на те, що Велика Британія, її уряд (і міністерство оборони також) перестали існувати, човен має зайти у територіальні води іншої країни і перейти під командування тамтешніх Військово-морських сил. Вважається, що у letters of last resort може йтись про одного із двох головних союзників Сполученого Королівства – США чи Австралію.

Четвертий варіант залишає право вибору за самим командиром корабля. Тобто в такому випадку він має зробити не один, а цілих два кроки – спочатку визначити, що час настав, а потім, відкривши лист, вирішити, що ж робити далі. Прямо скажемо, непросте завдання. Тепер ви починаєте розуміти, чому цей текст – найстрашніший у світі?

Але як з’ясувати, що настав саме той час – час відкрити «лист останньої надії»? Ви будете сміятися – але завдяки BBC. У нас уже з’явився цілий мем про «стандарти БіБіСі», але у цій історії Британська телерадіомовна корпорація без жодних жартів відіграє одну із ключових ролей. Ні, звісно ж, є власне військовий радіозв’язок – точніше, його відсутність, яка просигналізує про те, що сталося щось екстраординарне. Власне, чому «щось» – стався ядерний удар по території країни, будемо говорити прямо. Але одним із пунктів перевірки готовності до відкриття «листа» є відсутність у ефірі радіостанції BBC Radio 4. На цій хвилі виходить легендарна передача Today. Це означає «Сьогодні», «Цього дня». Тож якщо сьогодні уже немає – і настає час відкривати лист, написаний рукою прем’єр-міністра. Точніше, уже покійного прем’єр-міністра.

Саме тому я і назвав «листи останньої надії» найстрашнішим текстом у світі – бо людина, яка їх пише, розуміє, що їх відкриють і прочитають тоді, коли її уже не буде серед живих. І не тільки її, а і частини її країни. Можливо, уся Велика Британія перестане існувати.

Уявіть собі. Ви – британський політик. Ідете непростим, складним, іноді досить довгим шляхом до вершини. І нарешті досягаєте її. Вас обирають прем’єр-міністром Великої Британії. (Чи лідером правлячої партії, але різниця тут мінімальна, як показав 2022 рік.) Ви очолюєте одну із найбагатших країн світу. Одну із ядерних держав планети Земля. Одного із постійних членів Ради Безпеки ООН – тобто країну із правом вето. Ви – на вершині світу. Нехай це і не умовна Джомолунгма (ми ж розуміємо, що політичний Еверест це кабінет у Білому домі на протилежному боці Атлантики), але щось близько до цього.

І саме в цей момент, в момент неймовірного піднесення, справжньої ейфорії, політичного оргазму, якщо хочте – вам дають ручку і чотири листки. Пояснюючи, що саме ви маєте написати. Свідки, які бачили в цей момент Тоні Блера, стверджували, що він побілів. Цей 45-річний веселий лейборист, це уособлення нової Британії, не консервативно-зашореної, а живої і безпосередньої – побілів. Ви можете це уявити? Він писав свої листи командирам субмарин Vanguard у повній тиші. Можливо, це взагалі були найтихіші моменти його прем’єрства. Найстрашніші моменти. Його попередник Джон Мейджор взагалі скасував поїздку у заміську резиденцію – і поїхав писати листа додому. «Це був один із найскладніших вчинків, які мені доводилося робити», – сказав він пізніше. Звісно ж, не про скасування поїздки.

Ніхто і ніколи не зізнавався, що саме він написав у цей момент. Єдиним прем’єр-міністром, який принаймні заявив, що віддав би наказ завдати ядерного удару у відповідь, був однопартієць Блера Джеймс Каллаген. Він додав, що ніколи б не пробачив собі це рішення – але ухвалив би саме його.

Уявіть собі – ви керівник великої держави. І на самому початку правління – ви щойно піднялися на одну із найвищих вершин світу, не встигли навіть відсапатися – вам змушують думати над тим, що робити, якщо вашої держави не стане. Якщо вас не стане. Можливо, саме у цьому і є найбільший страх цього тексту. У тому, що ви мусите пережити ядерний апокаліпсис у своїй голові. Причому пережити його у той момент, коли про нього точно хочеться думати найменше.

Прямо зараз, коли ви читаєте цей текст – десь у Світовому океані тримають свій курс чотири субмарини серії Vanguard. І на борту кожної з них, у спеціальних сейфах, лежать чотири листи. Листи останньої надії. Листи, написані людиною, яка знає, що той текст, про зміст якого знає лише вона сама – дізнаються тільки у той момент, коли її уже не буде на світі. І кожен із них – і сам автор, і люди, які зберігають листи у себе на кораблі, найбільше бажають одного. Ніколи в житті не відкрити letters of last resort.

Що може бути страшнішим для автора за бажання, аби текст, написаний в буквальному смислі його рукою, не побачила жодна жива душа? Бо ж навіть знищити самотужки цей текст, як колись зробив один українець на імперській службі, цей автор не може. Такими є правила гри. Гри, головним призом якої є життя. Багато життів. Сотні тисяч, мільйони людських життів. Які навіть не знають, що їхня смерть уже плаває десь під водою і чекає – чи, навпаки, не чекає, – коли одна відома радіостанція припинить своє мовлення…