До Дня Незалежності нагадуємо про головні фіаско та тріумфи України за 32 роки існування.

Історія незалежної України багата на різні події, як позитивного, так і негативного характеру. Були в різні періоди існування нашої країни грандіозні успіхи і катастрофічні невдачі. Частина цих подій була гідно оцінена сучасниками, до наслідків інших ми дійшли через роки чи навіть десятиліття. Сьогодні ми нагадаємо про п’ять найголовніших, на нашу думку, поразок України.

1. Вибори-1994

Після ухвалення Акту проголошення незалежності України, референдуму 1.12.1991 та перших в історії виборів президента Україна почала формувати традиційні державні інституції, розвивати економіку, утверджувати символіку – одним словом, займатися тим, чим займалися усі держави на початку свого існування.

Нічого дивного і унікального в цій роботі не було. І навіть в економічній кризі, яка розпочалася невдовзі після святкування нового 1992 року – теж. Тодішня українська влада шукала шляхи для збереження хоч якоїсь стабільності, намагалася утримати на плаву економіку і тимчасову валюту карбованець. Проводилися реформи – нехай не такі радикальні (і, як виявилося згодом, дуже важливі), як в Польщі, та все ж певний рух в капіталізм відчувався.

Але, на жаль, все завершилося уже через три роки. Коли на других президентських виборах переміг Леонід Кучма. Зараз про ті вибори (і не тільки в Україні, між іншим) уже прямо говорять як про початок Великого повороту до СРСР. Російська Федерація, переживши крах імперії, намагалася відновити свій вплив на колишні колонії, нині незалежні держави. І перш за все – на дві слов’янські сусідки, Білорусь та Україну. Цікаво, що другий тур виборів і у нас, і у сусідів з Мінська навіть пройшов у один і той же день – 10 липня.

І результати цих виборів виявилися однаково позитивними для Кремля. Що в Білорусі, що в Україні перемогли – очевидно, не без допомоги росіян – кандидати, які виступали за посилення зв’язків з Росією. Саме тоді Україна, яка ще 1992-1993-го не просто мріяла, а навіть планувала певне європейське майбутнє (зокрема, у вигляді незалежного від Росії Балто-Чорноморського нафтового колектора) – про це майбутнє забула на довгі роки.

А Кучма, мало того, що повернув до Росії (до його честі, через деякий час він почав співпрацювати із патріотичним сегментом української політики, що обурило уже його російських партнерів), так ще й сформував ту систему олігархату, яка до останнього часу не давала дихати українській економіці і фактично тримала суспільство в бідності.

2. Універсал і Янукович

Багато хто вважає справжньою поразкою України результати й інших президентських виборів – 2010 року. Але, на нашу думку, якщо і говорити про якусь серйозну катастрофу, то лише в контексті першого туру тих виборів, коли, скажімо, до певного моменту мав цілком ненульові шанси вийти у другий тур від вже колишньої на той момент помаранчевої частини електорату ексспікер ВР і майбутній прем’єр Арсеній Яценюк, той самий, який потім витягав Україну з прірви 2014 року. У другому турі різниця між двома кандидатами була тактичною, а не стратегічною.

Можна назвати катастрофою події 2005 року, коли Юлія Тимошенко почала розвал помаранчевої єдності, запустивши до того ж у інформаційний простір крилату фразу про “любих друзів”, яка довго же була в активному вжитку (через те, що один із них – Петро Порошенко – пізніше став президентом). Або вибори-2006, коли партія Віктора Ющенка НСНУ програла боротьбу за патріотичний сегмент електорату Блоку Юлії Тимошенко.

Але ми вважаємо, що головною поразкою в той історичний період було саме повернення із політичного небуття Віктора Януковича. Після поразки у третьому турі виборів-2004 він і його політична сила фактично були знищені, сам Янукович заліг на дно, партія поступово почала розпадатися, декого із його посіпак почали тягати в суди…

А після підписання Універсалу національної єдності проросійська частина України не просто повернула собі лідера – вона отримала справжнього героя. І Янукович з Партією регіонів не програв жодних виборів (парламентські 2006, 2007 та 2012, президентські 2010 – всюди ПР та особисто Янукович незмінно були на першому місці). До чого це призвело – ми побачили ще тоді, а уповні відчуваємо наслідки повернення колишнього донбаського кримінальника в політику зараз, під час війни.

3. Бухарестський саміт НАТО

Україна почала співпрацю з Північноатлантичним альянсом ще за часів Леоніда Кравчука, приєднавшись до ініціативи “Партнерство заради миру”. Співпрацювали ЗСУ та війська країн НАТО і за часів іншого Леоніда, Кучми – так, 1999-го, на прохання Альянсу українська влада навіть закривала повітряний простір для літаків РФ, які летіли на допомогу сербам під час кризи у Косово. Проводилися і спільні військові навчання, у Яворові на початку цього століття був відкритий Міжнародний центр миротворчості та безпеки.

Після перемоги Віктора Ющенка Україна поступово наблизилася до теми вступу в НАТО. І на саміті Альянсу в Бухаресті у квітні 2008 року уже мало розглядатися питання приєднання України та Грузії до ПДЧ – плану дій щодо членства.

Але, на жаль, зусиллями російського президента Володимира Путіна, цей захід, який називали “самітом великих надій” – обернувся великою поразкою для України. Наша країна і грузинські колеги отримали від НАТО відкоша, що для Тбілісі обернулося війною уже за кілька місяців, у серпні того ж 2008-го року. Черга України настала за шість років, у лютому 2014-го, коли в розпал політичної кризи Росія захопила і анексувала Крим.

Варто нагадати, що Путін Путіним, а є ще два важливі фактори, які зумовили цю поразку. По-перше, в Україні до 2014 року відсоток тих, хто був проти вступу до Альянсу – завжди був суттєво більший за кількість тих, хто хотів, аби Україна стала членом НАТО. 2013-го, за кілька місяців до початку Євромайдану і подальшої російсько-української війни – проти членства в НАТО виступало майже 70% українців. “За” – лише якісь 20%.

Другим фактором є діяльність деяких європейських політиків – у першу чергу, тодішньої канцлерки Німеччини Ангели Меркель. Вона, заблокувавши приєднання України до ПДЧ, фактично здала нас Путіну – і це уповні підтвердилося під час захоплення Криму та війни на Донбасі 2014-15 років. Саме тоді Європа руками Меркель відкрила для Кремля шлях до агресії проти нашої держави.

4. Харківські угоди

В тому, що Віктор Янукович, перемігши на президентських виборах, буде проводити проросійську політику – сумнівів не було ні в кого. А коли він здійснив у жовтні 2010-го справжній конституційний переворот, повернувши собі в незаконний спосіб повноваження, скасованій змінами до Конституції 2004-го – усе стало очевидно. Але головний свій антиукраїнський акт Янукович здійснив ще до того, у квітні свого першого президентського строку.

Це було підписання у Харкові (знаковому для сепаратистів та зрадників України місто) угоди між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. В народі цей договір отримав назву Харківські угоди.

Суттю Харківських угод стало продовження базування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі щонайменше до 2042 року. Саме того ЧФ РФ, який гальмував євроатлантичну інтеграцію України. Який взяв активну участь у захопленні Криму в лютому-березні 2014-го. А як показала оприлюднена ЗМІ 2022 року інформація – Росії цього терміну було цілком достатньо для завершення плану відновлення імперії. Україна, як і Білорусь, мали згідно із цим планом стати частиною Росії уже до 2030-го. Саме для того, аби міцніше прив’язати нашу державу, і був потрібен Пакт Януковича-Медведєва (так його ще називали, за прізвищами тодішніх президентів двох країн).

А ратифікація Харківських угод в Верховній Раді стала ще однією ганебною сторінкою в історії українського парламентаризму. А дехто із тих нардепів, які голосували за ратифікацію Пакту Януковича-Медведєва, досі є народними депутатами України – скажімо, лідер об’єднання “За майбутнє” Ігор Палиця. Чи покійний вже київський мер Олександр Омельченко, на честь якого в українській столиці хочуть назвати вулицю.

5. Іловайськ

Війна 2014 року на Донбасі до певного моменту складалася досить непогано для сил АТО (антитерористичної операції, так тоді називати військову операцію на території Донецької та Луганської областей). Українські регулярні війська та добровольчі батальйони поступово брали під контроль територію, захоплену проросійськими сепаратистами та російськими найманцями на кшталт Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). У червні сили АТО звільнили від присутності окупантів друге місто Донецької області, Маріуполь.

Територія, яку контролювала маріонеткова псевдодержава “Донецька народна республіка”, невпинно зменшувалася. З’явилася загроза того, що українські війська відріжуть донецьких сепаратистів від луганських і кордону з Росією – а це фактично означатиме швидку капітуляцію і завершення “російської весни” на Донеччині.

У другій половині серпня добровольчі батальйони, а потім і підрозділи ЗСУ увійшли в місто Іловайськ, що на південному сході від Донецька – відрізаючи адмінцентр Донеччини від кордону. Через це російське командування уже не могло більше покладатися на бойовиків Стрєлкова та інших найманців чи “відпускників” – і ввело на територію України регулярні війська.

Саме це, разом із проблемами в підрозділах силових та військових структур, спричинило те, що українське угруповання в Іловайську опинилося в оточенні. А після того, як росіяни нібито пообіцяли коридор для виходу українців з цього “котла” – вони, пропустивши кілька українських колон, почали розстрілювати фактично беззахисні підрозділи військ АТО, які йшли маршем і не готувалися до бойових дій.

У тій історій, першій зустрічі українських та російських військ у нинішній війні віч-на-віч, Україна втратила близько 370 військовослужбовців та членів добровольчих батальйонів. Зникло безвісти близько 20 осіб, понад 420 було поранено.

Навіть порівняно із повномасштабною війною це дуже великі одномоментні втрати. А тоді, в серпні 2014-го, це викликало справжній шок. Україна зазнала дуже серйозної, найбільшої в тій донбаській війні поразки, що позначилося як на самій антитерористичній операції, так і на настроях в українському суспільстві – що пізніше викристалізувалося у звинувачення на адресу чинної на той момент політичної влади і мало не спровокувало глибоку політичну кризу, а врешті обернулося перемогою на наступних виборах президента “миротворця” Володимира Зеленського і врешті повномасштабним вторгненням у лютому 2022-го.