Сьогодні, рівно через рік після останнього мирного дня в Україні – я хочу нагадати, яким був той лютий. Лютий 2022 року, який досі триває.

Все, що я хотів сказати з приводу інцидентів, що сталися з українськими футболістами на турецьких зборах.

“Річниця Томосу”, “а ми Різдво 25-го святкували”… Господи, коли ти врозумиш своїх неграмотних і не бажаючих думати дітей! А поки ти думаєш – давай я їм поясню трохи? Ок. Люди добрі, будь ласка, БУДЬ ЛАСОЧКА, не меліть єрунди. Бо дістало уже. Почніть врешті думати. А я вам в цьому допоможу. Поїхали.

Це саме той випадок, коли у Фейсбуці такого не напишеш, бо галерні цукербергівські тут же забанять. А у себе на сайті можна 🙂

Є такі “гумористи” – два Володимири, Данилець і Моїсеєнко. Обидва українці (з Чернігівщини та Києва), точніше – колись були українцями. Зараз вони давно вже працюють на московитському шоубізнесовому ринку, хоча недавно їх нібито бачили в Україні. А колись вони робили зовсім інший гумористичний контент. Якісний і український. Про три їхні номери я хочу вам нагадати.

Поки ніхто не взявся розібратися у ситуації, чому українці, які виїхали у вимушену еміграцію від війни, та українці, які залишилися в Україні, почали сваритися між собою – давайте я це зроблю. Принаймні, спробую.

На минулому тижні знову вигулькнула із сивої довоєнної давнини тема Мінських угод. Учасники тих вікопомних подій – з обох сторін барикади, що важливо – майже синхронно заявили, що той документ був підписаний зовсім не для того, аби його виконували, щонайменше Україна. Натомість Україна прогнозовано використала час, відведений Мінськими угодами, для переозброєння.

Люди продовжують ламати списи навколо “музею Булгакова”, намагаючись вирішити – бути йому в Києві чи не бути. І не розуміють простої речі. Як би не склалася ситуація зараз, у будь-якому випадку в майбутньому цього музею, як і інших таких, їх в Україні просто не буде. А знаєте, чому? А тому, любі мої, що ми маємо… Read More Варіянт №3, або Чому булгаковим в Україні місця уже немає