Ага, так шо я хотів сказати. Тут от деякі журналоїди в припадках цехової солідарности розказують про настю станко, шо вона, мовляв, носій великої мудрості під назвою “стандарти бібісі” – а ви всі, хто її не любить, пєрхоть подзалупная (ну це конєшно в смислі переносном). Да, так от. Щоб ви знали – вся ця історія із стандартами – це одна ДУЖЕ ВЕЛИКА найобка. На-йоб-ка, повторюю. І ось чому.
(До речі, це не тільки журналістики стосується, а й мовного питання, і багато чого іншого.)
Завершується чемпіонат – і знову виникають різні цікаві моменти. Про один із них чомусь раптом вирішив заговорити один із найодіозніших персонажів українського футболу (якого частина футбольної спільноти чомусь почитає ледве не як Спасителя), Віталій Кварцяний.
Останніми днями улюбленою забавкою футбольних журналістів стало обговорювати формат наступного чемпіонату. УПЛ запропонувала 5 штук, ЗМІ самі додумують ще, обґрунтовують… Забуваючи про те, що формат – не самоціль. А лише засіб. Засіб, який, на мою думку, не має ніякого сенсу в тому вигляді, про який зараз так бурхливо дискутують.
Прекрасні новини прийшли до нас із федерації дзюдо України.
Продовжую слідкувати за історією чувака в білих тапочках.
Коротко по ситуації з Дорном, хоча цей текст взагалі-то не стільки про нього, скільки про в цілому.
Всі запоріжці, які бувають в центрі міста чи принаймні читають онлайн-ЗМІ та соцмережі, знають про існування в нашому місці такого “міського божевільного”, який розфарбовував все, що бачив, у кольори державного прапору.
2006 року я працював в прес-службі Запорізької обладміністрації. Якось до нас в область приїхала делегація із якогось регіону Литви. Я працював тоді на зустрічі цієї делегації із заступником губернатора, зараз вже не згадаю прізвище, колишній комсомольський вожак чи щось таке. “Комса”, коротше кажучи. І от він під час зустрічі так пафосно розказує литовцям про те, що, мовляв, ми запускаємо проект екологічного моніторингу, буде така система, збиратиме всі дані, датчики по місту, бла-бла-бла. (По-моєму, так ніхто нічого і не запустив.)
Почну з самого кінця, тобто з самого себе.
Були ми, значить, в селі. Вийшли увечері на прогулянку. Мама таку моду взяла – по вечерах витягувати батька на прогулянку селом. Бо зима, сидять сиднем, треба ж якесь фізичне навантаження. Ну і ми, відповідно ж, вийшли, прогулялися мало не до сусіднього села, кілометрів зо п’ять намотавши. Прогулювалися і розмовляли. Як завжди, про все на світі. І в першу чергу про село.
