Антоне, а Антоне. А ви знаєте, хто це на фото?

А це Кевін Картер, Антоне. Такий фотограф із Південної Африки. Лауреат Пулітцерівської премії 1993 року.

А знаєте, Антоне, за що він отримав цю премію? А за оце от фото. За фото дівчинки і стерв’ятника. Це було в Судані. Там він опинився біля дівчинки, яка помирає з голоду, поки її батьки розвантажують гуманітарку. Вирішив її сфоткати. А тут якраз на землю біля неї сів стерв’ятник. От Картер і зазнимкував.

Його потім затравили за це фото. А ще він сам себе затравив. Його переслідували усі оті видива – голоду, страт, трупів… Він, до речі, першим, ще у середині 80-х, сфотографував страту чорношкірого через спалення. У себе в ПАР, так.

Так от, Антоне. Знаєте, як закінчилося життя Кевіна Картера? У липні 1994-го – через рік після отримання Пулітцера – він виїхав на автівці на берег річки, прикрутив до вихлопної труби один кінець шлангу, а інший через вікно засунув у салон автомобіля. І все.

Йому було 34 роки. Він був одним із найвідоміших фотокореспондентів світу (думаю, більш відомим, ніж ви, Антоне).

І при цьому, Антоне, хочу зауважити. Що він – на відміну від вас у Вінницькій лікарні, біля моєї колеги по попередньому місцю роботи (і вашої колеги, між іншим, теж) – опинився не спеціально, а випадково. Він нічого не організовував, не зрежисував. Більш того, він не просто собі знімав ту парочку, він ще потім і відігнав птаха від дівчинки.

А, знаєте, Антоне, як про нього писали його (і ваші, між іншим, теж) колеги? «Людина, яка налаштовує свій об’єктив лише для того, щоб зробити вдалий знімок дитини, що страждає, всього лише ще один стерв’ятник».

Це я до того, Антоне, говорю, що дай вам Боже довгих і щасливих років життя. Щоб ви ніколи не опинилися ні на місці Кевіна Картера, ні на місці Ірини Дмитрієвої, з якої ви так цинічно познущалися.

Не дай вам Боже такого, Антоне. Чесне слово. У світі і так багато зла і горя.

А після вашого відео його стало ще трохи (насправді ні, не трохи) більше.