Діти, яких ні в що не ставлять. Автобусне пекло

Побутова історія, яка насправді ніфіга не побутова.

Історія така. Прогулялися ми до Тустані, повернулися до Східниці, прийшли на автостанцію. Народ стоїть, чекає автобус. Одна пані намагалася вибудувати чергу (“Ми ж в Європу йдемо, давайте організовано”). Нічого не допомогло. Стадо, як тільки побачило відчинені двері – відразу ломанулося…

Але історія не про те. Ті, що прийшли заранше, всілися. Почали приходити ті, кому влом було стовбичити на автостанції. І відразу почалося – а посадіть вашого хлопчика на руки.

Я не буду зараз про те, що хлопчик відкрокував разом з нами майже 15 км по горах, і у нього, і у нас ноги гудуть, а ще він майже відразу вирубився і спав аж до Трускавця. Це річ неочевидна, непомітна, та і смисл цим тикати. Мова про інше.

“Хлопчик” з точки зору водія автобуса – ніякий не хлопчик, а такий же повноцінний пасажир, вартість проїзду якого нічим не відрізняється від нас з Ксюхою. До 7 років, коли Богдан їздив безкоштовно — я завжди садив його на руки без розмов. Але зараз ситуація інша.

Уявіть собі ситуацію. Богданів зріст десь 130. Ні для кого не секрет, що бувають такі тендітні жіночки, ростом 145-150. Але нікому не спаде на думку сказати чоловіку такої “дюймовочки” – візьми, мовляв, даму на руки, а я присяду. Чи, наприклад, їде юна пара, обом по 18 років. Ви колись бачили, щоб хлопця просили взяти свою дівчину на руки, щоб комусь вступити місце? Та і близько до такого ніхто не додумається.

А дитину – аж бігом. Дитина, вона ж ніхто, вона має лише обов’язок (оплатити повну, як і дорослі, вартість проїзду), але не має прав.

До речі, і по дорозі туди одна пані намагалася зігнати Богдана – під хитрим приводом, що попереду дітям начебто не можна.

Да, якщо ви думаєте, що ми тут всі такі жлоби і людиноненависники – то по дорозі в Східницю ми з Богданом без прохань потіснилися для старенького дідуся і спокійно доїхали утрьох на двох сидіннях. (“Тільки ж ви хлопця не тисність”, – сказав мені дідусь, киваючи на Богдана.)

А тепер найцікавіше. Ні, я навіть не про те, що та пані (яка, до речі, виглядала років на 5-7 молодше за мою 62-річну маму; це я до того, що їй аж ніяк не 80) тут же почала вимагати у водія безкоштовного проїзду як чорнобилька – хоча він пояснив, що три законні пільгові місця вже були зайняті.

Ця пані таки знайшла собі жертву. Бо жертва – пацан старший за Богдана, років 10 – їхала не з батьками, а з бабусею. Для якої, очевидно, формат “діти ніхто і звать їх ніяк” – нормальна така ситуація.

І от ця пані посадила собі на руки 10-річного пацана ростом під 150. А я дивився на вираз його обличчя і згадував, та прямо бачив себе в такому віці. Для мене така ситуація була страшенним стресом на кілька днів. Я, 10-річний пацан, маю з якогось дива сидіти на руках у якоїсь баби. Чому? За що?! Я в таких випадках тупо упирався і взагалі стояв всю дорогу. Так хоч не відчуваєш себе нікчемою і пустим місцем – бо можна зробити вигляд, що ти так ізначально і стояв…

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s