Побутова історія, яка насправді ніфіга не побутова.
Історія така. Прогулялися ми до Тустані, повернулися до Східниці, прийшли на автостанцію. Народ стоїть, чекає автобус. Одна пані намагалася вибудувати чергу (“Ми ж в Європу йдемо, давайте організовано”). Нічого не допомогло. Стадо, як тільки побачило відчинені двері – відразу ломанулося…
Але історія не про те. Ті, що прийшли заранше, всілися. Почали приходити ті, кому влом було стовбичити на автостанції. І відразу почалося – а посадіть вашого хлопчика на руки.
Я не буду зараз про те, що хлопчик відкрокував разом з нами майже 15 км по горах, і у нього, і у нас ноги гудуть, а ще він майже відразу вирубився і спав аж до Трускавця. Це річ неочевидна, непомітна, та і смисл цим тикати. Мова про інше.
“Хлопчик” з точки зору водія автобуса – ніякий не хлопчик, а такий же повноцінний пасажир, вартість проїзду якого нічим не відрізняється від нас з Ксюхою. До 7 років, коли Богдан їздив безкоштовно — я завжди садив його на руки без розмов. Але зараз ситуація інша.
Уявіть собі ситуацію. Богданів зріст десь 130. Ні для кого не секрет, що бувають такі тендітні жіночки, ростом 145-150. Але нікому не спаде на думку сказати чоловіку такої “дюймовочки” – візьми, мовляв, даму на руки, а я присяду. Чи, наприклад, їде юна пара, обом по 18 років. Ви колись бачили, щоб хлопця просили взяти свою дівчину на руки, щоб комусь вступити місце? Та і близько до такого ніхто не додумається.
А дитину – аж бігом. Дитина, вона ж ніхто, вона має лише обов’язок (оплатити повну, як і дорослі, вартість проїзду), але не має прав.
До речі, і по дорозі туди одна пані намагалася зігнати Богдана – під хитрим приводом, що попереду дітям начебто не можна.
Да, якщо ви думаєте, що ми тут всі такі жлоби і людиноненависники – то по дорозі в Східницю ми з Богданом без прохань потіснилися для старенького дідуся і спокійно доїхали утрьох на двох сидіннях. (“Тільки ж ви хлопця не тисність”, – сказав мені дідусь, киваючи на Богдана.)
А тепер найцікавіше. Ні, я навіть не про те, що та пані (яка, до речі, виглядала років на 5-7 молодше за мою 62-річну маму; це я до того, що їй аж ніяк не 80) тут же почала вимагати у водія безкоштовного проїзду як чорнобилька – хоча він пояснив, що три законні пільгові місця вже були зайняті.
Ця пані таки знайшла собі жертву. Бо жертва – пацан старший за Богдана, років 10 – їхала не з батьками, а з бабусею. Для якої, очевидно, формат “діти ніхто і звать їх ніяк” – нормальна така ситуація.
І от ця пані посадила собі на руки 10-річного пацана ростом під 150. А я дивився на вираз його обличчя і згадував, та прямо бачив себе в такому віці. Для мене така ситуація була страшенним стресом на кілька днів. Я, 10-річний пацан, маю з якогось дива сидіти на руках у якоїсь баби. Чому? За що?! Я в таких випадках тупо упирався і взагалі стояв всю дорогу. Так хоч не відчуваєш себе нікчемою і пустим місцем – бо можна зробити вигляд, що ти так ізначально і стояв…
