Казка про Україну, колесо й асфальт

Одна невеличка історія із невеличкого міста, яка ідеально ілюструє ситуацію в постмайданній Україні.

Розказали мені недавно одну прекрасну історію. Історію, яка, мов в пазл, ідеально лягає на всю нашу прекрасну Вкраїну-Неньку, з усіма її зрадами і перемогами, активістами і пофігістами. Просто один в один.

Диспозиція, значить, така. Невеличке місто на півдні України. Вуличка в цьому місті, не центральна, але й не на околиці. На цій вуличці ніколи не було асфальту (чим не паралель із відсутністю реформ?). Не те щоб повне грязючне гівно, засипана дорога була чимось схожим чи на отсєв, чи на граншлак, одним словом, якимось замінником (як у нас “реформи” і проводили, симулюючи їх).

І от прийшов постмайданний час. В країні розпочалася децентралізація, відповідно, в регіонах раптово опинилося більше грошей. (Як і у всій Україні – хоча б тому, що красти стали менше, а також трохи підщимлюють.) Дійшло щастя і до цієї вулиці. Почали класти асфальт. (Пішли реформи!)

Але раптово виявилося, що є певна перешкода. Біля одного двору власник вкопав собі в землю кілька колес. Ну, є така радянська традиція – вкопувати колеса. Мабуть, щоб земелька гумою напитувалася і родила краще і більше. І все б нічого з цими колесами, але одне з них вилізло якраз на траєкторію дороги. Раніше, коли дорогу просто засипали – це колесо нікому не заважало. А тепер, коли в ці дикі краї прийшов його величність Асфальт – він виявився зайвим. Треба було його прибрати.

Як ви думаєте, що сказав власник колеса? (Пауза на відповідь.) Правильно! “Я єво тут вкопал, я на йом тут сіжу, і мнє плєвать на ваш асвальт, а калісо нє трожтє!” (Що це, як не істерики тих, хто ще вчора був незадоволений владою, яка нічого не робить, в тому числі й у інформвійні з Росією – а сьогодні верещить, як недорізане пацє, що його улюблений Вкантакт забанили?)

З людиною розмовляли. Людині пояснювали. Ні-фі-га. Що робити? Звертатися в поліцію? Таке, по-перше, нікому в голову не прийшло – а треба було б. А по-друге, якби й прийшло, то ніхто б і не звернувся, бо всі знають, що таке та поліція, яка вчорашня міліція, і яка займається чорті-чим, тільки не тим, чим їй положено по штату. (Тут навіть не аналогія, а я не знаю шо. Декларація, в лоб, як-то кажуть – і про ставлення до правоохоронців в цілому, і про недовіру усіляким реформам, навіть якщо вони й щось змінили.)

У підсумку ситуація розкрутилася так, як і мала розкрутитися в постмайданній Україні. Вночі прийшли “волонтери-активісти” і викопали те нещасне колесо нефарту. А власник його, побачивши втрату такого цінного девайсу (Вконтакт забанили!), образився на віки вічні. І йому навіть на думку не спало, що асфальт  біля його двору з’явився саме через відсутність колеса. Бо це вроді як так і треба – а от колесо ж нашо було чіпать?

Отака от історія. Історія про те, що наша злочинна держава з-під палки, кривлячись і підгальмовуючи, щось-таки робить – а наш богообраний народ своє безглузде колесо викопати не може для настання світлого асфальтового майбуття. Ну, і про купку божевільних активістів, яким, очевидно, треба таки більше всіх – і лінивозажерливих чиновників, і тупологових совків-обивателів.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s