Прогулянка

Отаке сьогодні написалося, за мотивами шпацерування рідним краєм.

Вулиця. Темна, нічна, втім, скорше вечірня вулиця на околиці району. Району, який закінчує своїм масивом (яке непідходяще слово для скромних його розмірів) місто. Тобто ця вулиця – це околиця околиці, “дупа світу”, якщо хочте. Темна, тиха і порожня.

Втім, це тільки так здається. Ось її переходять три гопуватого вигляду хлопці, у відповідному одязі і з характерною лексикою: “Блядь, ты помнишь, как нас тогда троих…”. Інші двоє на знак згоди шумлять, і в цьому шумі чутно негатив – очевидно, історія, про яку було згадано по дорозі (до речі, куди – у тому напрямку лише гаражі і цвинтар), не дуже приємна. Втім, таких історій у подібних персонажів чи не 99 відсотків.

А ось біля кіоску чутно рев якогось доісторичного звіра, що, мабуть, жив на цих землях багато мільйонів років тому. Не лякайтесь – це місцевий алкаш передпенсійного віку чи то відкашлюється, чи то ригає, а скоріш за все і те, і інше. Перше – через проблеми із легенями (ось вони, покупці тих дешевих, часто контрабандних цигарок із кіоска на ринку), друге – через неякісний алкоголь. Втім, є імовірність того, що дядько сам жене горілку. Такі ще трапляються у нас на районі, хоч їх уже дуже мало. Значно простіше і ефективніше (хоча – важливо ще зрозуміти, що таке у цьому випадку ефективність) піти до ринку, де усім відомі баби наливають незрозумілого пійла в розлив.

Світяться вікна. Це гуртожиток. Власне, колись ним був, зараз вивіску зняли – і будинок перетворився на якусь велетенську подобу комуналки. Ось вікно кухні, жінка стоїть, опершись на підвіконня і заклавши руки за голову. Споглядає за майже готовим борщем. Український дзен. Переводимо очі нижче, на підвал – і бачимо акуратні сучасні жалюзі, крізь які пробивається яскраве світло. Табличка на дверях, прикритих традиційними в таких місцях ґратами, все пояснює – протестантська церква. Або секта, як називають її мешканці “комуналки”. Заглянемо у шпаринку. Ряди столів і крісел, на одній із стін – строгий хрест. Втім, за кафедрою нікого немає, отже, це не богослужіння. Кілька жінок – охайно і не бідно вдягнутих – розсівшись колом, ведуть якусь бесіду. Хтозна, може, про Бога, а, може, про ціну на десяток яєць у місцевих супермаркетах – порівнюючи і аналізуючи. Одна з них помічає зацікавлене обличчя. Йдемо далі.

Ось удалині засвітився характерний для сучасного світу вогник. Так, ви вгадали – це смартфон. Втім, дуже швидко він погас – очевидно, власник девайсу помітив, що він на цій вулиці не один, і вжив відповідних заходів, вимкнувши і сховавши телефона. Така обережність не зайва. Місце глухе, з одного боку невеличка промзона і залізні гаражі, з іншого – порожній двір школи. Не будемо озиратися – очевидно ж, що, розминувшись, хлопець знову поліз до своєї сторінки у соцмережі. Тим паче, йому уже видно світло в кінці вулиці. Ми ж заглиблюємося у сутінки.

Втім, метрах в двадцяти від тротуару – освітлений двір школи. Він виглядає сумирно і привітно, можливо, навіть привітніше, ніж удень. Хоча б тому, що удень там можна було зустріти третьокласника із ножем в кишені (або руках), а на ґанку старшокласниці відкрито палять, не зважаючи на директрису, яка проходить повз них. Власне, це директриса не зважає на них – бо, за її ж словами, “хоче спокійно дійти до свого будинку”. Кажуть, недавно її звільнили, а новий директор почав закручувати гайки і хоче вибити для свого навчального закладу статус гімназії. У нас на районі таких немає, і всі батьки, кому небайдужа доля їх дітей, возять школярів до інших районів. Тепер, можливо, ситуація зміниться – і хлопця з ножем ви вже не зможете побачити. Та й він уже закінчив дев’ятий клас, а далі таким нічого робити, тому він логічно повернувся додому, через балку, що відділяє наш райончик від робітничого селища. Хоча правильніше писати з великої літери – ця назва таки власна, перша вулиця від балки якраз і називається Робітчина, вона й дала назву (і долю) всьому селищу.

Його не видно – і тому, що воно в низині, і через відсутність ліхтарів. Зате добре чутно. Чутно голос тамтешніх собак. Це ціла симфонія, яку можна слухати безкінечно. Цікаво, чи колись вона затихає? Певно що годині о другій-третій. Втім, перевіряти це на практиці не дуже хочеться. Втім, ось до собачих трелей додається якийсь інший звук. Звук удару по металу. Навряд чи хтось у такий час клепає собі ворота – скоріш за все, хлопці з початку нашої оповіді (або такі ж, як і вони, “местные”) знайшли шматок заліза, який ще не доїхав до пункту прийому металобрухту.

Ліворуч, якраз на фоні чорноти селища – “Ендхауз”. Дім на краю. На околиці околиці околиці. Він не один з цього боку вулиці, але виглядає так ефектно, що хочеться вірити – за ним дійсно уже нічого немає, хіба що якісь гаражі, а потім балка і все. Принаймні, для нашого з вами світу “все”. З одного балкону чутно заклопотаний гомін – якась сім’я, очевидно, вирішує передноворічні питання. Олів’є чи вінегрет, котлети чи холодець. А, може, усе разом, плюс, звісно ж, побільше до всього цього алкоголю. Вихідні ж у нас традиційно довгі, тож треба їх чимось зайняти.

З-за рогу вибігає на тротуар молодий собака, а за ним виходить хазяїн – також молодий, якраз до пари своєму псу. Втім, тому хочеться бігати і гратися, а хлопець суворо кличе собаку, не даючи йому можливості добігти до дороги. Вона порожня, та хто зна, чи не промчиться тут якийсь лихач. Саме через те порожнечу тут асфальт у цілком пристойному для нашого міста стані – і ті, хто проскакують наш район транзитом, зазвичай вибирають саме такий маршрут. Звісно, якщо знають про нього.

Праворуч помічаєш зміну в ландшафті. Невідоме підприємство, що раніше задовольнялось лише традиційними ворітьми, прикрашеними гірляндою колючого дроту – поставило позад них нову систему захисту, значно вищу і на вигляд потужнішу. Чи то з фінансами у контори все гаразд, от і вирішили апгрейдити в’їзд на територію. Чи то вирішили перебдіти у нинішні неспокійні часи.

Назустріч пройшов типовий дядько-роботяга, із характерним обличчям “за сорок”. Сказав би, що тільки-но з заводу – але час не дуже підходящий, та й наплічник його трохи збив з пантелику. Ну хто у наш час ходить із старими радянськими наплічниками, крім рибалок? Принаймні, скільки я не спостерігав за чергою на заводські автобуси – ніколи таких не бачив. Сумки, пакети, що завгодно – але не наплічники. Що ж, бувають і в наших палестинах загадки.

Відносно новий будинок, в якому, кажуть, частину займають квартири тих, хто отримав тут молодіжний кредит. Точніше, хто встиг отримати. Нічим особливим, крім металевого паркану по периметру, він не виділяється – хіба що вітальними написами на асфальті, зробленими так, щоб їх було видно з вікон. Один напис дуже давній, і колеса автівок майже стерли його, залишивши тільки знак оклику. Так він і маячить посеред дороги – “!”, знак оклику, знак небезпеки, знак якихось добрих і великих почуттів, що колись були написані на цьому асфальті.

Залишивши по ліву руку симпатичний будиночок сторожа гаражного кооперативу, повертаємо на іншу вулицю, світлішу і жвавішу. Ось виблискує вогнями кіоск на зупинці маршрутки, а на лавці сидять два молодих хлопа і лускають насіння, обговорюючи недавні події – “От это мы вчера, да-а-а”. Без пива, і в кіоску не видно вітрини з пляшками. Можливо, вона просто закрита через якусь формальну заборону – от молодики й не знайшли нічого кращого, як утішитись плодами соняшника. Вдягнені вони сучасніше, ніж жителі Робітничого – чорний колір не те що не переважає, він зовсім відсутній у на їх одязі. І настрій у них відповідний, веселий, безтурботний і неагресивний. Хоча декому і вони можуть здатися неприємними типами. Але ти живеш тут уже не перший рік і помалу навчився розрізняти типажі.

Ось попереду йдуть два мужики (відмінність “мужиків” від попередніх “хлопців” – не тільки у віці чи соціальному стані, ті, на зупинці, також можуть бути одружені, тож справа не в цьому, а у якомусь невловимому флері, який не можна розказати, а тільки відчути) – ці потенційно агресивні типи. І в руках у них типові для таких персонажів – пляшка пива і цигарка. Обговорюють якусь даму: “Да нехай она еще вернется!” З цим більш-менш зрозуміло – після роботи йдуть на Робітничий, займаючи час від маршрутки до хати звичним способом.

Іще один собачник, точніше, собачниця. Молода, навіть юна дівчина зі схожим на Рекса із “Пригод Електроніка” собакою. Пройшла тихо, мовчки, опустивши погляд додолу. Зрозуміло – ніч, не час для зайвих емоцій на публіку. Згадалося, як у десятому класі до нашої сільської школи приїхав вчитися хлопець з міста – то він розказував нам норми поведінки міської молоді, і одним із неписаних правил було те, що дівчина мала ходити вулицями лише отак, втупивши очі в землю. (Ще одне, що запам’яталося, зовсім дике – сидіти дівчина мала, міцно стиснувши коліна, максимум відставивши одну ногу від іншої на якусь там кількість сантиметрів. Цікаво, чи це хтось вимірював, перш ніж пустити в народ? Звісно, міський пацан просто вішав нам локшину на вуха, та ми не дуже й велись, але слухати це було цікаво. Ніби дивишся “У світі тварин”.)

З протилежного боку стоїть старезний червоний “Ікарус” із пафосним колись написом “Intourist”. Його кращі роки залишилися десь у 80-х, тож його металева душа цілком може ностальгійно зітхати за радянськими часами. Зараз він уже просто доживає свого віку, працюючи на якомусь не надто багатому підприємстві. Серйозні заводи давно купили для перевезення своїх працівників списані німецькі буси. Тінь минулого, у відповідному стані і давним-давно без жодного інтуриста на борту.

Раптом праворуч зненацька виникає цілий ліс. Хвойний ліс. Стандартність цього ялинкового базару прикрашають кілька речей. По-перше, крісло, яке стоїть прямо в центрі “лісу”. Не знаю, чи хтось у ньому спить вночі, цілком можна допустити, що охоронець товару (а його не забереш додому і не сховаєш у машині) може й задрімати. Та це не найоригінальніша деталь – над ялинками, по дереву звивається змієм гірлянда. Так, найсправжнісінька гірлянда, вона увімкнута і створює взагалі якесь казкове враження. Якби ще снігу – і хоч шукай Снігуроньку. Її, як і “діда Мороза”, не видно, десь заблукали у своєму товарі, а, може, сидять у “Запорожці” із тонованими вікнами. Очевидно, від акумулятора цієї легенди місцевого автопрому гірлянда і працює, бо ж кабелю до сусіднього будинку не помітно.

Повертаємо ще раз – і опиняємось в центрі району. Тут уже зовсім світло, багато людей, супермаркети, маршрутки, одним словом, життя вирує. Поки що вирує, бо скоро і тут все затихне – і після опівночі тільки поодинокі перехожі та кілька місцевих таксистів нагадуватимуть про те, що тут таки живуть люди. А там, у темряві і тиші кубічної околиці, де живуть на межі і ходять до секти, де приносять до школи ножа і носять старого наплічника – там завжди тихо і сіро. Якщо не вміти придивлятися до цієї оманливої тиші. Оманливість її особливо відчувається тоді, коли читає на якомусь міському сайті про черговий інцидент – пограбування чи рукопашний бій із використанням холодної зброї – саме на цій вулиці. Але сьогодні обійшлося. Принаймні, для нас.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s