Моя спортивна журналістика. Історія перворідного гріха

З чого все почалося? Та як у сотень, тисяч, мільйонів хлопчаків у тій країні. Хотів грати в футбол, точніше, стати футболістом – в футбол ми й так грали з ранку і до ночі, навіть під світлом ліхтаря на стовпі. Пам’ятаю, як приходили з братом зі стадіону – в пиляці, спітнілі. Випили по чашці какао, і спати. Вже і стадіону того нема, і какао таке не завозять. Та й бажання стати футболістом закінчилося колись давно (у минулому житті?).

У моєму випадку – десь після того, як виявилось, що я астматик, і з моїми бронхами ні про які професійні навантаження навіть мови не може бути. Хоча, звісно, шанси і так були примарні – навіть школа “Металурга” була мені тодішньому за тридев’ять земель. Мого однокласника батько якось возив туди, але закінчилось все нічим. А він був кремезніший, фізично сильніший за мене.

Одним словом, довелось перекваліфіковуватись в управдоми, тобто глядачі. Євро-88, голи Раца і ван Бастена – це перше, що я досить чітко пам’ятаю. А ще набір фотокарток гравців “Динамо”, в такій, знаєте, синьо-блакитній формі (у мене це на все життя буде фетишем, мабуть). Батько поїхав до Дніпропетровська на матч “Дніпро”-“Динамо”, а мене не взяв, та ще й зуб цілу ніч мучив. А вранці прокидаюсь – це чудо радянської поліграфії. Моєму сину вже не зрозуміти того щастя. На жаль чи ні, хто зна.

Після школи ні про яку журналістику не йшлося – я пішов в точні науки. Хоча дуже швидко виявилось, що “прикладний математик” (тепер це називається, мабуть, програміст) з мене нікудишній. Про студентські роки можна писати окрему історію, але оскільки нічого повчального в ній немає, то й опустимо її за непотрібністю. Згадаю лише головний момент. Якось чи то в кінці першого, чи то на початку другого курсу (ось-ось мали відрахувати, але ще тримався) з сусідом по кімнаті завели розмову. І він чомусь раптом навів такий приклад – якийсь його знайомий, чи може знайома, не пригадаю, вдало перекваліфікувався з математика на журналіста. А ти, мовляв, словом володієш, вірші пишеш – чому б і тобі не спробувати. І засіла ця думка мені в голові.

Але професійним журналістом, в сенсі – за професією, дипломом, я так і не став. Не дуже, мабуть, і хотілось, а скоріше відчув (бо де там те розуміння було), що в тих умовах і тому вузі то була скоріше профанація. Як зараз, не знаю, але за відгуками, не дуже змінилось. От мій кум Володька Пояснюк, той чин по чину отримав диплом. А я йшов іншим шляхом. Хоча – чому іншим?

Вовка ще з першого курсу почав друкуватись в “Футболі”. Все геніальне просто, скажете ви – написав в редакцію листа, отримав добро і почав звітувати про матчі “Металурга”. А мені от така думка в голову не прийшла. Тому тут я його ідею, скажемо прямо, сплагіатив. Правда, не на першому курсі, а вже ближче до завершення студій. Існувала у той час така газета “Весь спорт”, зовсім свіженька (та й прожила недовго). Я набрався сміливості і подзвонив – мовляв, я такий оце ініціативний, хочу вам писати про наш славетний клуб. Мене швиденько відшили – мовляв, тут у нас ваш знаменитий (прізвище пропустимо, чого людині за просто так рекламу робити) уже пише. Але я не особливо засмутився – бо все ж було логічно. Та й перший негативний досвід допоміг, далі вже дзвонити було простіше.

Та й рівень був простіший. Мало хто з вас знає, а бачили мабуть і зовсім одиниці – але був колись в Дніпропетровську такий журнал “Атака”. Пишу був, бо не так давно агентурні дані повідомили про його зникнення з футбольно-журналістської мапи України. І, чесно кажучи, шкода, бо “Атака” була гарним трампліном для таких початківців, як я – без досвіду, без стажу. “Без вкуса, без цвета, без запаха”. І то я ще нахабно збрехав головреду, Едіку Яровому, що маю стаж роботи “на университетском уровне”.

Знаєте, що це було? Тільки не смійтесь. Я описував наші футбольні матчі на парах фізкультури. Заголовки придумував, оцінки виставляв (і собі теж, а що ви думали – я там кращим з кращих був 🙂 ), псевдоніми забавні вигадував. Ці звіти десь лежать в архіві, ще на листочках писані. Як буде час і натхнення, то можна й оцифрувати. Заразом і юність парубоцьку пригадаю. Як на мене, то кілька цікавих речей там було – які я б і зараз не постидався використати. На жаль, без шпаргалки не пригадаю.

Отже, зідзвонився я з “Атакою”, вони мені дали завдання описати якийсь матч “Металурга”. Причому попередили, що я не один такий, тому губу дуже аби не розкочував, бо ще наступлю. Звіт мій, вочевидь, не сподобався, точніше, менше сподобався, ніж конкурента(ів). На тому я й заспокоївся. Заспокоївся – це значить перестав ходити і перевіряти електронну пошту. Куди ходити? Це зараз ви всі розумні, у кожного комп’ютер вдома і інтернет в смартфоні. А тоді я ходив в інтернет-клуб біля університету і раз на кілька днів (а то й тижнів) дивився, чи не пише мені ніхто (власне, “Атака”, кому б іще). І звіти на початку писав теж в клубах – хоча, здається, вже й ні, скромненький комп’ютер ми вже з молодою дружиною купили. Та це що – я все-таки набивав свої звіти на клавіатурі! А от кум, той взагалі починав з доісторичних часів. Думаю, принцип його роботи вартий спогаду.

Він після матчу їхав на головпоштамт, писав там на листочку майже друкованими літерами звіт – і відправляв факсом в редакцію. А одного разу взагалі по телефону надиктовував. Я, дивлячись на його муки, запропонував перейти на наступний рівень – мовляв, напиши, як людина, в інтернет-клубі, скинь на е-мейл. Послухався, але якраз того дня з “футболівською” поштою були якісь глюки – і звіт не дійшов, відповідно, не потрапив до номера. Ображався на мене потім…

Отже, інтернет-клуб. Приходжу я одного разу, перевіряю пошту – дивлюсь, а там лист від “Атаки”. Ще на минулому тижні писаний. Мовляв, треба закрити матч “Металурга”. А матч вже й зіграно. Ну, думаю, Вова, “проворонил ты свое счастье”… Хоча, чесно кажучи, тоді було не до сентиментів – тільки одружився, треба було заробляти на життя. Влаштувався я в кур’єрську службу. Рано-вранці возив (трамваєм) газети-журнали з пункту оптового продажу в офіс, вдень конверти з документацією по місту, а увечері все, що назбиралося за день – в мішок і на вокзал, 72-й поїзд, “Запоріжжя-Київ”. Одного разу запізнювався, то практично на ходу з вагона вистрибував.

Графік у мене був веселий. Вставав десь о шостій, їхав за пресою, тягнув в офіс. Потім йшов на пари, де переважно спав. Мене особливо й не смикали, входили в становище, та й дружина вчилась в паралельній групі, тож конспекти завжди мав. По обіді – і не пригадаю, чи обідав – знову в офіс, мотатись на тролейбусах-трамваях по місту. І знов-таки трамваєм на вокзал. Пам’ятаю хот-доги по гривні вісімдесят…

Отже, думки про журналістську кар’єру відійшли на другий план. Але цей несподіваний лист ніби відкрив друге дихання. Я, звісно ж, відписав дніпропетровцям, що я готовий, бігав перевіряти пошту кожного дня. І – цей день настав.

А зараз буде те, про що ніхто – крім кума та ще кількох близьких людей – не знає. Я почав свою журналістську діяльність з брехні. Відвертої такої, нахабної брехні. Історія, значить, була така. Зібрались ми якось до кума (тоді ще майбутнього) в баню. У нього вдома, в помідорній столиці України, є персональна, невеличка така руська банька. Купили ми 5-літрову бочечку пива, домовились з іншим моїм майбутнім кумом (у нього була машина), що на вихідні поїдемо на релакс.

А тут – матч. Точніше, матч у Пояснюка. А для мене це взагалі дебют! Що робити? Після довгих роздумів ми вирішили – баня важливіша. Тим паче, матч був у суботу, а матеріали по редакціях треба було розіслати в неділю. Отже, ми прекрасно розслабились під пиво і байки кумового тата, в неділю повернулись до Запоріжжя, і… Ага, це зараз ви розумні, купа сайтів, купа онлайнів, звітів, відео. А тоді я й не пам’ятаю ще хоч якийсь спортивний сайт, крім рідного для нас обох УА-Футболу. Та й той був у тому стані, коли з нього дуже багато інформації не візьмеш. Тому ми піймали нашого колегу – такого ж студента, як і ми – розпитали, що ж там цікавого було, і всілись писати матеріали. Написали, відправили – “и сели возле лужи ордена ждать”. Особливо, звісно ж, я.

Я прекрасно пам’ятаю той похмурий ранок 30-го вересня 2003-го року. Власне, журнал з моїм звітом з’явився у продажу 29-го, в понеділок – але то в Дніпропетровську, а мені в Запоріжжі довелось чекати ще добу. (Хоча і в понеділок я уже смикав продавців того оптового пункту, де забирав пресу на роботу – а чи не завезли раптом цього тижня раніше.) Ось я іду з гуртожитку на зупинку трамваю, ще заспаний, але в думках уже крутиться з шаленою швидкістю одна й та сама думка. Ось їду в трамваї, серце, здається, вискочить з грудей – і мені так дивно, що навколо ніхто нічого не помічає. Як це так – у мене ж ДЕБЮТ! Ось заходжу в двір будинку, ось двері, магазинчик, а ось, на прилавку – той самий номер “Атаки”. Я забираю свій робочий матеріал, якомога спокійніше купую заповітний журнал – і не витримую, відразу за дверима, у дворі починаю швиденько листати його. Листаю, листаю, і – є! Ось він! Мій текст! Мій дебют!

Ви знаєте, я навіть під час першого коїтусу в житті так не хвилювався. Та навіть зараз, вже цілу епоху (в моєму житті так точно) по тому, мене трошечки трусить. Що вже говорити про той вікопомний момент. Мене надрукували! Я журналіст!!!

Звісно, все було зовсім не так, і до журналіста мені ще було, як до Києва рачки. Але початок всього був саме тоді, 30-го вересня 2003-го року.

Bonus track. Той самий номер “Атаки”. Обкладинка і мій дебютний матеріал.

(Текст було опубліковано у моєму блозі на ua-football.com)

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s